Керівники Найсильніших, На Ринку Азарту, Ігрових Компаній Прогнозують Зростання Індустрії В Найближч

Василь Базів
КІНЕЦЬ СВІТУ
2. ПІСЛЯ
Сага про космологічну долю людства у двох томах
Том 2

Синові Андрію

Наступає Час,

І настав уже.

Ісус Христос

Се ж остання війна!

Се до бою

Чоловіцтво зі звірством стає.

Іван Франко

МАЙЯ

РЕПЕТИЦІЯ КІНЦЯ

Українець, як відомо, поки не помацає — не повірить. Як можна писати трактат про земний кораблик із 7–мільярдним людством на борту в неозорому океані Галактики, який мав би перекинутися саме 21 грудня року, не побувавши там, де це накаркали?

Був би автор не до кінця сумлінний перед собою, майя, людством і читачами, якби не здійснив банальну річ — не побував власними, справді босими ногами на Землі майя, і саме не інакше, як у році.

Із заколисаного берега Дніпра, на якому народжуються ці рядки, зриваюся враз — і в дорогу.

Від Києва до Канкуна — 10 кілометрів. В один бік. 15 годин на висоті 10 метрів над Землею і зі швидкістю 1 метрів за годину.

Немає ще такої алюмінієвої труби, яку люди назвали літаком, котра би здолала це одним махом. Треба пересісти бодай один раз. Перевести дух. Залити енергетичної рідини у нутрощі цієї труби, щоб вона стала птахом. І уже за другим злетом із українського Києва — у мексиканський Канкун.

По дорозі — авіастоп у Нью–Йорку. Якщо бути точнішим — на острові Манхеттен.

Не плаваючий титанік, на якому Людина продемонструвала пік свого зодчого генія. Скільки конкурентів виростають то тут, то там, — то Шанхай, то Дубай, але Нью–Йорк був, є і ще, напевно, довго буде найграндіознішим земним мегапоселенням на планеті Земля.

Ви коли–небудь пробували порахувати кількість голок на їжаку? Так само — порахувати кількість хмарочосів на Манхеттені. Голова йде обертом не від того, що вони своїми шпицями протикають Небо, а тому, що їх — безмір. Безліч, як на їжаку.

Недруги цього дива земного кажуть — тут усі гроші світу. Згоден, але потрібне уточнення. Як ВВП рахують на душу населення, так і капітал треба рахувати на кубічний метр рукотворного простору на цій цяточці острівного суходолу.

Я чомусь думав, що Уолл–стрит — серце світової економіки — місцина галаслива. Аж ні. Мало не гробова тиша. Звисають над тобою банківські мури, за якими твориться те, від чого залежить усе суще на суші і на воді.

США — то така держава, поза інтересами якої не може бути жоден квадратний метр Землі. Неважливо, чи це Аравійська пустеля із безцінними нафтовими нутрощами, чи урбанізований Донбас із вугільними надрами, чи просто морська безодня Бермудів або катастрофічно зникаючі льоди Арктики.

Нью–Йоркська біржа — найбільший у світі фінансовий вулик. Тут дилерські бджілки збирають нектар зі всіх земних квітників. У нас кажуть — як би то заробити гроші. Яму копати чи бетон заливати, одне слово, сім разів попотіти. Аби копійчину заробити. А вони, американці, сконструйовані інакше. Вони кажуть: «Make money!» Робити гроші. А не заробити. Ви «пашіть», а ми тут, на Уоллстрит, порахуємо.

Зовні біржа — як музей. Тихо. Правда: гроші люблять тишу. Тим паче, коли це мільйони. Мільярди. Мільярди мільярдів.

Коли надто довго затримуєшся біля мовчазного вулика, лінивий полісмен може, позіхаючи, підійти і поцікавитись — чого рота роззявив? Проходьте далі, містер. Не затримуйтесь.

А прямо через доволі вузьку дорогу тієї самої Уоллстрит дивиться прямо у вікна біржі Джордж Вашингтон. Пам’ятник батьку–засновнику.

Він і його «братани» масони, не виключено, що за походженням — спадкоємці моїх рідних тамплієрів, придумали усе це. Придумали США. Ніколи в історії людства, від майя і аж до початку їхнього майже 4–тисячного календаря, не було ще жодної держави, яка була би настільки сильнішою від усіх інших.

Ми там, на хутірці обабіч Дніпра, завше зважуємо — ті чи ці? Америка чи Росія? Проти кого дружити? Некоректна альтернатива. Бо Росія — то чотири проценти США. Не за кількістю випитого, а за кількістю зробленого — за економічною могутністю.

Я сильним і багатим не заздрю, на відміну від 99 відсотків «моєї нації». Я ними захоплююся. Із цим просто ультразахопленим почуттям я і провів два дні пересадки по дорозі до майя.

Були у моєму складанні маршруту два резони — чому саме через Нью–Йорк. Якщо вже сповнюватися почуттям безмежного жалю за світом, який може згинути, то найкраще робити це у найкращому місці на планеті. Як таку красу — і у прах!

Якби мені Всевишній заборонив народитися у селі Семигинові Стрийського району Львівської області, я б пошкодував гірко. І попросив би: на все воля Божа — якщо не Семигинів, то давайте Нью–Йорк.

Зрештою, чому якраз це найперше — у моєму сприйнятті — диво світу — американське місто? Вселенське глобальне поселення. Вавилон. Усі тут гомонять «язици». Просто не можна уявити, як зі знанням тільки своєї мови ти можеш пропасти у Нью–Йорку. То у Москві ти будеш ходити Красною площею зі своєю англійською, як німий, а тут російська тебе заведе хоч на край Емпайр стейт білдинг. Українською теж можеш знайти спільну мову з кожним другим на П’ятій авеню — на головній торговій вулиці планети, де у найпрестижнішому магазині «Сакс компані» можеш купити костюм від Бріоні удесятеро дешевше, ніж у Києві навпроти Бессарабки.

І другий резон — саме тут був недавно майже кінець світу. Тоді я працював неподалік — у Торонто — генеральним консулом України. Канадці дуже люблять сусіднього старшого брата. Розподіл їхній на держави на суспільному рівні — умовний. Вони — одна північноамериканська цивілізація.

Більшого страху і трауру, ніж у той вересневий день, я не бачив. Якби був прилад, який би вимірював цей стан людської душі у момент кінця світу, то він би зупинився на тій самій позначці, як це було тут 11 вересня –го. Особисто мене якби ви запитали: коли світ був найближче до кінця, то для мене без варіантів — 11 числа дев’ятого місяця першого року третього тисячоліття після Христа.

Я свідомо поселився у Нью–Йорку в готелі, з вікон якого рукою подати до близнят Світового торгового центру. Руку із вікна «Хілтона» можна висунути, але на місці цих найвищих споруд у найграндіознішому на планеті Нью–Йорку — порожнеча.

Внизу, на місці тих знищених будівель, неначе проступає вода. Там, де вони стояли, зробили меморіальні фонтани. Як пам’ятники на могилах.

Тут загинули чиїсь сини і дочки, батьки і матері. Хоча що тут нового — при збройному нападі гинуть люди. Дивно, якби вони не гинули.

Але збройний напад — на кого? На того, у кого зброї масового знищення більше, ніж в усіх інших держав, разом узятих. На державу, громадян якої захищає наймогутніша у всі часи армія світу. На державу, на яку за усі століття її існування ніхто ніколи не нападав. Окрім хіба що божевільних кремлівських олігофренів, тут ніколи не уявляли собі іншого ворога.

І хто напав? Лахмітники. Із дна глобального стакана, де осів мусульманський мільярд. Дно напало на вершок.

Нова ера після 11 вересня означає, окрім усього іншого, те, що страшнішою зброєю, ніж атомна бомба, є бомба–людина.

Людина, яка себе підриває жахливим вибуховим пристроєм, що називається — затьмарена ненавистю свідомість.

Бомба на поясі власного тіла, а навколо люди, які не бояться тебе, бо ти теж людина. На мирній вулиці посеред мирного міста у мирний час. Бомба–людина за штурвалом літака, для якої важко й сказати, яка радість більша — відібрати життя у себе чи у своїх ворогів.

У своєму готельному номері я знайшов кольоровий проспект про Нью–Йорк, виданий ще у ту, минулу, еру. До 11 вересня Є там фото тих самих близнюків. Але от текстівка. Якщо ви будете сидіти на вершині цього хмарочоса у ресторані, який так і називається — «Вікна світу», то літаки будуть пролітати повз ці вікна нижче від вас, під вами.

Прочитавши, я здригнувся, дивлячись за вікно. Може, це слово недоречне, але воно має й таке значення — ідея могла народитися у божевільній фанатичній голові саме у тому, вже неіснуючому ресторані, при спогляданні на ті самі літаки, які пролітали поруч, як птахи. А якщо поруч, то чому їх не спрямувати у ті самі вікна

Знищені будівлі–близнюки — не тільки символи могутності золотого мільярда людства, який володіє 80 відсотками земних багатств. Тут працювали і загинули на робочих місцях люди, які мали зарплату не менше мільйона доларів. Мозковий центр світової економіки. Креативний цвіт людства. Мудріші, а може, й наймудріші із людей.

Згоден, що тих 80 відсотків у розпорядженні 15 відсотків — так не має бути, і треба робити висновки. Але ні людство в цілому, ні ці тисячі головастиків не заслужили смерті. Не заслужили, як за майя, бути принесеними у жертву. В ім’я чого? Що дала ця жертва? Облагородила, визволила, як жертва Христа?

Із апокаліптичного стану тепер, у –му, мене виводять могутні крани, які цілодобово повзають угору–вниз перед моїми вікнами. Внизу, на землі, я бачу, як роїться людський мурашник. Як багато людей у стислому до міліметрів просторі роблять спільну роботу! Просто несамовитий вихор руху на велетенському будмайдані. Просто сказати, багатотисячна глобальна толока.

На місці знищених фанатичною ненавистю близнюків — трійня! Просто на очах неначе виповзають із земної шкаралупи нульового циклу і тягнуться зі страшною підйомною силою тепер уже трійня Колосів нью–йоркських.

Трійця найвищих у найвищому і найбагатшому на планеті Манхеттені нових хмарочосів. Ще респектабельніших, ще красивіших, ще вищих, ніж ті, що були

Серед десятків тисяч будівельників, які метушаться без упину, — будівельні фірми із Дубая, Лондона, Тайпею, Буенос–Айреса, Франкфурта, Дубліна, Шанхая, Сіднея. Увесь світ хоче залишити тут свої зодчі автографи. Спокутувати спільну провину за тих, які не відали, що робили. Чи показати м’язи сукупної потуги, яку не здолати.

Але головне у тому, як у сонячних віконницях гігантських новобудов блискотить наймогутніший із людських феноменів — незламна амбіція гордої нації, яка сотворила цю державу, яка є її будівельним каркасом і ніколи не дасть їй зламатися.

НОЙ ВІДПОЧИВАЄ

Тепер ставимо питання руба — буде чи не буде кінець? Кінець усьому й уся. 21 грудня. Року Божого, поточного?

В одній із кілометрових книгарень Вашингтона я нещодавно накупив цілий чемодан книг на тему «кінця». На цю тему написано мудрими, і не зовсім, людьми стільки, що справді треба читати впродовж епохи довжиною у тисячоліття.

Нащо воно вам, стурбованим іграми в українській виборчій пісочниці? Але одну сенсаційну книжчину процитую. Автор — Patrick Geral. Назва книги проста, як двері, — «Як вижити у році». І підзаголовок — «Тактика і рятівні місця в умовах грядущого зміщення полюсів».

Для автора солідного фоліанта той самий реверс полюсів, коли Земля черговий раз перевернеться, що уже бувало безліч разів на її 4–мільярднорічному віку, — як два рази по два. Чоловік свято вірить. Нема на те ради, як сказав колись –літній Станіслав Людкевич, коли в Галичину прийшли більшовики і почали відбирати у селян землю і творити колгоспи.

Тому на відміну від попередніх цивілізацій, які із тотальної загрози винищення усього живого, як і ми, хихикали, а тому не підготувались і нічого для нас зі свого прогресу не зберегли, крім пірамід, пан Патрік, волаючи поодиноко у грядущій пустелі, закликає готуватись. Він резонно радить вчитися на чужих помилках. А саме на зарозумілій Атлантиді, яка утворилася 35 років до нашої ери і проіснувала лише роки. Друга катастрофа знищила її, як і все живе на Землі, у 21 році до нашої ери.

12 тисяч років тому, приміром, уся поверхня США, ЄС, України, і не тільки, — то льодовитий океан. Всеньке живе спочивало у льодовій могилі саме на тій місцині, по якій ми нині ходимо собі нівроку, тішачись життям, а часом і нарікаючи.

Донині за Полярним колом Російської Федерації знаходять у вічній мерзлоті заморожених мамонтів, які жили там, як у Африці нині слони. Уціліли цілковито мамонтенята на ім’я Люба та Маша і стали ретельно схованими «піддослідними кроликами» Російської Академії наук.

У деяких сибірських ресторанах кмітливі торгаші за дикі ціни пропонують крутим олігархам страви із замороженої десятки тисяч літ тому мамонтятини.

26 липня року так само усім, тоді сущим, крім Ноя, здавалося, що настане для них і 27 липня. Помилилися. Бо цього липневого дня сталося те, що згодом зафіксують релігій світу всіх часів і народів. Це точна дата того, що називається ПОТОП.

Як конкретно історичний факт. Одного, напевно, теплого липневого дня це сталося, про що людство, жменька якого врятувалася, не могло забути.

Урок від Ноя: треба готуватись до найгіршого, щоб вижити. Не усім семи мільярдам, які хихикають і у вус не дують, а бодай крихтам від нашого зарозумілого людства, щоб стати поодинокими зернами у тій самій пустелі, — зернами, з яких зародиться — укотре — людство нове.

Мушу сказати, що хід думок щодо порятунку в умовах «кінця світу» не відзначається особливою вишуканістю. Усе просто, як усе геніальне. Наш спаситель радить дертися нагору. В гори! Там є хоч і мінімальний, але шанс!

Правда, не на всілякі там говерли, монблани і джомолунгми. Цілий розділ наукових доказів завершується резюме, що підходящими для спасіння є гори Південної Африки (саме тут, що вже доведено, зародився нинішній людський рід), а також вершини Індії і Таїланду.

Що взяти із собою? Їжі, передовсім. Як без неї? Я спостерігав, працюючи у Канаді на дипломатичній роботі, коли після 11 вересня –го, після нападу саудів на Нью–Йорк, перелякані канадці услід за американцями ще кілька місяців після трагедії возили із собою напхані консервами багажники. Про всяк випадок. Інстинкт самозбереження.

Але не той харч є головним для порятунку. Щоб зародити нове людство, треба за будь–яку ціну зберегти книги, які містять фундаментальні знання, здобуті людством нинішнім, що загине.

Настільки нам було би тепер легше, якби ті недалекоглядні атланти десь та заховали для нас свою бібліотеку. А те, що вони мали тих знань незмірно більше, ніж ми, те, що вони за науково–технічним прогресом заскочили незрівнянно вище від нас, — факт. Тому ми новим дикунам, що плодитимуться після нас, залишімо бодай, скажімо, інформацію про електрику. Пожаліймо їх — скільки ж то віків і сотні поколінь треба буде відмарширувати оновленою планетою, щоб народити десь там у п’ятому тисячолітті клона Едісона.

Але чому містер Геріл вирішив, що для відновлення життя на Землі треба дертися якомога вище? Адже там теж, як розверзнуться пащі вулканів, жодна високогірна печера не врятує.

Звичайно, не виключено, що й звідтам знесе у безодню. Але шанси вижити там є, а на узбережжях, де в основному зосереджені оазиси сучасної цивілізації людства із його Нью–Йорком і Лос–Анджелесом, із Токіо і Сіднеєм, із Лондоном і Шанхаєм, із Римом і Дубаєм, у цих вершинах земної цивілізації, що примостилася під боком Світового океану, шансів — нуль. Багатомільярдні красені–мегаполіси першими підуть на дно.

А відтак аргумент уже науковий. Посилання на нашого геніального земляка Миколу Вавилова, якого Сталін знищив. Цей геній дослідив ґенезу земних рослин у кількості понад 50 видів. Титанічна праця, і що вона показала? Однозначний висновок — зародився нинішній рослинний світ у горах!

Точніше, відродився після Потопу. Ніщо не відродилося на рівні чи нижче рівня моря. Тільки вище над цим рівнем — метрів. Нагадую, після Потопу року до нашої ери.

Вижила флора, як і фауна, із нашим людиноподібним приматом, який у результаті Промислу Божого став людиною богоподібною.

Там вижило життя, даруйте за тавтологію. Там, у горах, життя воскресло. Так довів уже не дивний американець, а світове інтелектуальне світило на прізвище Вавилов.

Сам же містер Геріл собі місце для виживання визначив. Гори Drakensberg mountain — Дракенгергські гори — на батьківщині Нельсона Манделли, — гори, що сформувалися понад 2 мільярди років тому і не здригнулися в обіймах численних «кінців світу». Кілька годин від тепловодного Йоганнесбурга, і сніжне плато, майже як оспівані Кіліманджаро, що, зрештою, неподалік.

І знову магія–загадка. Хто і чому містечко, з якого належить підніматися у майже піднебесні сховки від Апокаліпсису, назвав ВІФЛЕЄМ?!

Наводиться колосальна кількість геометричних діаграм із науковими доказами, що тут, на плечах цього Драконового хребта, неподалік екватора, — найнадійніше.

Врешті, пошуки порятунку просто не можуть не привести до роздумів про біблійного Ноя. Його вчинок не може не надихати будь–якого спасителя людства.

Автора бестселера вони привели у чарівну Фландрію, де, як відомо, починають плавати раніше, ніж ходити. Запам’ятайте назву цієї бельгійської фірми — ETAP. То справді етап у самоосмисленні усього й уся.

Фірма віників не в’яже, а виробляє яхти. І не просто плаваючі засоби, а такі, що не тонуть! Не те щоб могутнє кораблебудування, але собі ціну знає, особливо серед тих наших олігархів, які за озолочену яхтину за ціною не постоять.

Містер Геріл головного менеджера спитав прямим текстом:

— Якщо буде хвиля сорок метрів висотою і швидкість вітру понад кілометрів за годину, чи витримає ваша яхта?

І сучасний бельгійський Ной відповів:

— Моя відповідь — «так».

Його кораблики не тільки не тонуть, а й не перевертаються. Як відома іграшка «Ванька–встанька». Не втопитися у відкритому морі, навіть коли воно стає горою не нижче, ніж Дракенгерські вершини, — нині не проблема.

А чи була така проблема для атлантів? Майя у чому чесно зізнавалися? У тому, що феноменальні знання їм дали білобороді боги, що якось припливли на легких човнах до їхнього юкатанського берега. До речі, нащадки майя кілька століть опісля сприйняли конкістадорів, які причалили до бухт Південної Америки, за богів, що повернулися.

І як тут не виникнути версії, що атланти все–таки готувалися до Потопу, і виготовляти нетонучі човники для них було так само просто, як і для фламандців.

Анотований бестселер американського автора дає настільки науково обґрунтовані інструкції — як вижити, коли настане кінець світу, що навіть не виникає додаткових запитань. Усе гранично ясно і коротко. За цими інструкціями не вижити просто неможливо. Виживання ґарантується. Був би лише кінець

Залишаю право на скепсис щодо виживання за вами, шановний читачу. Зрештою, виживати чи ні — приватна справа кожного.

Мене однаковою мірою вражає як апокаліптична віра у кінець, так і фанатична віра врятуватися, коли все полетить у прірву.

Можливо, наш нео–Ной не радить рятуватися у Карпатах лише тому, що ніколи не був тут, неподалік від мого підкарпатського села. Але давайте спробуємо помислити на цю тему — як би виглядало оте спасіння тут, у нас, як виживати абсолютній більшості населення, що нижче рівня бідності і нижче навіть стандартів життя африканців на південь від Сахари?

У багатьох голлівудських фільмах американці змальовували напад на Нью–Йорк і накаркали. Не менше наврочено і «кінців світу». Один із блокбастерів називається «Зустріч із безоднею».

У фільмі є така сюжетна лінія. Невблаганно очікується зіткнення із велетенським метеоритом, після чого земна поверхня перетвориться на пустелю.

Що зробити, щоб зберегти рід людський? Треба у сховищах, набудованих на випадок ядерної війни, заховати частину населення, нащадки яких вийдуть на сонце, коли на планеті умови для життя відновляться. Але сакраментальне запитання: кого зберегти, а хто мусить загинути?

Уряд США щодо своєї території і народу приймає таке рішення: залишається в живих цвіт нації — за списком видатні таланти у науці, мистецтві, бізнесі, а решта — тягнуть лотерею. Невблаганно і жорстоко, але справедливо. Залишаться живими лише ті, які витягнуть власноруч квиток із правом на життя. У таку фатальну і трагічну мить головне для влади — діяти однаково справедливо до усіх громадян.

Слава Богу, що це лише фільм. Але як би вчинили сценаристи, якби моделювали ситуацію не на американському, а на сучасному українському ґрунті?

Американський варіант не пройшов би, бо тут, у нас, зовсім інша логіка поведінки влади. У нас би найперше залишили живими усіх членів правлячих партій, а потім ще й кумів, племінників та сватів різнокольорових вождів.

У фільмі про нас правлячий клас, включно зі всіма видами опозицій, повівся б так, як він поводить себе повсякчас у реальному житті одразу після того, як займає місця під куполом. З одного боку — омандачені олігархи з олігархенятами, з іншого — решта 99 відсотків «біомаси». Це виборами вони виборців купують, а тут би здали з бебехами.

Наслідуючи українську владу, американські республіканці у тому фільмі мали б зберегти життя лише громадянам–республіканцям, виставивши на смертельне зіткнення із безоднею лише демократів. Я певен, що голлівудському сценаристу такий цинічний кінець навіть у голову не міг би прийти.

А у нас поділ на «лицарів золотого унітаза» і на мовчазне та покірне багатомільйонне «бидло» навіть не ставив би питання — кого рятувати, а кого пускати у розхід.

У повчальному сюжеті автор сценарію не міг не зобразити владу справедливою, бо вона такою мусить бути у демократичному суспільстві. Так це ж у демократичному

А відтак — уже не фільм, а доволі інтригуючі реалії. Йдеться про побудову на одній із верфей чергового транспортного засобу під назвою «Корабель Свободи». Що тут скажеш: у порівнянні з ним легендарний «Титанік» — просто паперовий саморобний човник, який запускають малюки у тазику з водою.

Та й Ноїв ковчег, уламки якого знайдено на горі Арарат, — не більше, ніж човник для недільних прогулянок Канівським морем. Власне, концептуально йдеться уже не про плаваючий засіб, а про штучно сконструйований кавалок суші, що дрейфує Світовим океаном. Бо у цьому океані тисячі островів менші, ніж ця амфібія.

То вже не корабель, а місто, за кількістю населення таке ж, як наш красень Ужгород, у якому я проживав із величезним задоволенням кілька років.

Правда, в Ужгороді немає таких хмародерів, як на цьому плаваючому острові. 25–поверховий житловий суцільний масив. Усе тут є, що має бути у сучасному місті, — дороги, магазини, школи, банки, клумби, стадіони, офіси, квартири. Є усе те, що довкруги вас тут, на суші, оточує. Довжина отого дива–міста — близько півкілометра, ширина — десь метрів, висота — понад метрів. Ной би з усіма мешканцями просто ахнув.

Це царство єдиної із «тварей». Мажори зі списку журналу «Форбс» мають тут прописку зі штампом — планета Земля. Тут передбачено постійне проживання. Якісь там морські кордони для «Корабля Свободи» не існують.

Глобалмени таке диво собі сотворили.

Нащо? Є тлумачення прагматичне — це плаваюче місто у відповідності до міжнародного права — ідеальна офшорна зона. Яка країна зніматиме податки із фірми, юридична адреса якої — не закріплена за країнами суша, а так, без юридичної адреси — у відкритому морі і під відкритим небом та на надійній основі.

І все ж, попри підприємницьку мотивацію тих, хто це придумав, дайте мені аргументи для спростування, що ті, хто там мешкає, не купили собі місце для спасіння в умовах «кінця».

А в Японії, яка кілька років тому спізнала, що таке «кінець світу», індустрія «ковчегів» поставлена на конвеєр. Рукотворний острів матиме вигляд мушлі у кілька гектарів і висотою понад кілометр. Населення — від 10 до 50 тисяч осіб. З усім комплексом знову ж таки сучасної інфраструктури. Вулиці, сквери, поля для вирощування овочів та фруктів, а також для гольфа.

Жодних там хвиль, цунамі чи тайфунів така мушля не боїться. Проектується так, що не топиться і не перекидається.

ДИНОЗАВРИ НЕ ВИННІ

Подорожуючи повітряним мостом із США до Мексики, хочу сказати окреме слово про Манхеттен.

Але спочатку про особливі відчуття. Ти летиш до Карибів саме тоді, коли під тобою коїться чергова репетиція того «кінця», коли на усьому півдні непереможних США оголошена «бойова готовність» номер один.

Слава Богу, що ми не бачили цього, але то страшна штука — тайфун. Цього разу його назвали чомусь біблійним іменем Ісаак.

Коли наближаєшся до реєстрації у нью–йоркському аеропорту імені Кеннеді, на табло більшість рейсів південного напряму відмінено. Закриті аеропорти Гавани і Маямі. І головна новина, яка б’є просто наповал, — відмінено з’їзд республіканської партії, який має висунути кандидата у президенти США Міта Ромні. Причина — тайфун може знести цей з’їзд разом із кандидатом, бо взяли й запланували провести його на Флориді. У Конвент–холі прямо на узбережжі. Давно запланували, а тепер відміняють. Уперше за останні років, до речі.

Запопадливий синоптик у стані якогось професійного екстазу махає указкою по супутникових відеороликах з місця подій. Відтак уже більш виважений містер просто у прямому ефірі демонструє відкритий урок, як задраїти вікна власного дому, що може опинитися на дні, а урок другий його теленавчання подає вам навики, як вижити, коли вашу хатину все ж таки проковтне той клятий тайфун. А ти сидиш в аеропорту в очікуванні літака, який або полетить, або не полетить над тайфуном, і дивишся СЫЫ, де тобі показують, що слід не забути і що може найнеобхідніше влізти у багажник власного авто, коли ти раптом завтра станеш у результаті катастрофи бездомним.

Як вам сценарій польоту над епіцентром того самого тайфуну в Мексиканській затоці? Воно, звичайно, начебто там — унизу, але чого ж тоді більшість рейсів скасовано? Про всяк випадок.

Але Коли наважився писати про кінець світу і добираєшся туди, звідки його розгледіли, можливо, наймудріші із богоподібних істот, що коли–небудь жили на цій прекрасній планеті, то хіба вже боятися відірватися від неї? Сором було б перед читачами. Тим паче що рейс на юкатанський Канкун стрімголов у бік екватора — не відмінено!

Одразу ділюся цінним досвідом: якщо вам доведеться летіти над місцем природних катаклізмів, то не думайте автоматично, що той катаклізм піднімається на тисячі кілометрів. На землі — своє весілля, а на небі — своє, небесне. Доповідаю вам, що не було навіть жодної зони турбулентності вгорі, коли там, унизу, ця водна турбулентність розгулялася не на жарт.

А тепер повернімося до Манхеттену. Цього разу — із зовсім іншого приводу, хоча привід — ще той!

Учені свідчать: астероїд був завбільшки, як острів Манхеттен. Шість миль у діаметрі. Непрошений гість вагою мегатонн зі швидкістю миль за годину грохнувся туди, куди я, проминувши тайфун Ісаак, зараз лечу. На Юкатан.

Слава Богу, не синхронно із моїм приземленням, а раніше, 65 мільйонів років тому. Десь тоді, коли починається «Календар майя».

Мабуть, ви у захопленні від фільмів «Парк Юрського періоду» чи «Мільйон років до нашої ери».

Динозаври в кіно або ще краще — у музеях — то завжди драйв. З цікавістю і пієтетом ставимося до цих наших попередників, не надто схожих на нас, але все–таки близьких, земних.

Були собі, жили–поживали, лиха–горенька не знали брати–динозаври і раптом щезли. І завше жаль, що не дожили до наших світлих днів демократії, яку ми чомусь так запопадливо полюбили після такого ж слізного любовного роману із комунізмом.

І коли їх не стало? А от саме тоді, коли оте сталося на Юкатані. Астероїд практично знищив життя на Землі. Коли я ще ходив до середньої загальноосвітньої школи, вчені мужі ще не знали, де саме це сталося.

І от у 70–х роках минулого століття містер Глен Пенфілд, мандруючи слідами майя, натрапив у непрохідних джунглях на урвище. миль діаметром і 8 миль завглибшки. І виголосив гіпотезу: це кратер того клятого астероїда!

Назвали його — Chicxulub на мові майя — від назви цієї фатальної місцини. Відтак було обрано групу із 41 члена — найавторитетніших наукових світил. Вони лазили кратером, метикували, вивчали і зробили висновок офіційний: саме тут матінці Землі цей галактичний блукалець завдав страшної травми, від якої було майже спустошене її безцінне породження під назвою — Життя.

Дай Боже, щоб астероїд, як і бомба, двічі не падав в одну і ту саму яму. Маю на увазі не лише загадковий Юкатан, а й усю Землю.

ЮКАТАН —
ЗВУЧИТЬ КОСМІЧНО

У нас, християн, та й в інших нинішніх світових релігіях не прийнято чинити так, як у майя. Уявіть собі, що головна вулиця Києва називається проспект Ісуса Христа, а центральна магістраль Аль–Ріяда носить ім’я Пророка Мохаммеда, чи на китайському острові Хайнань уздовж океану тягнеться набережна Будди.

У майянському місті Канкун я поселився у готелі на бульварі Кукулкан — не більше й не менше — імені їхнього бога.

Зрештою, Рів’єра Майя по центру із цим магістральним бульваром із оглядової вежі, яка крутиться навколо осі, як сама наша планета, дуже схожа на свого патрона. Візуальний образ найвищого божества, а у майя Креатор не один, — крилатий змій чи, за китайським світобаченням, дракон. Рів’єра — неначе в’юнке, завширшки не більше півтора–два кілометри тіло, а обабіч — велетенські морські крила, що тягнуться до горизонту.

Якби вам, навіть досвідченому модерному Магеллану, зав’язали очі і висадили на морському узбережжі, ви б не одразу або й зовсім не вгадали би, куди вас закинула мандрівна доля. Я сам ступав на узбережжя усіх сущих океанів і кількох морів, і ті самі межі Світового океану і суходолу — скрізь однакові.

А от морське видовище Карибського моря неповторне. Не схоже на усе бачене–перебачене. Посеред білого дня ви заціпенієте від побаченого на горизонті.

І так стоячи в оціпенінні, будете гадати — що там, на лінії земля–небо, — земні гори чи небесні хмари? Тут небо дуже близько до землі не тільки в геніальних головах мудреців майя, а й у візуальній моїй власній оптиці світопізнання.

Бо кудлаті хмари не просто зависають над оголеними табунами дітваків Адамових, а купаються разом з ними, як заблудла отара, що притомилася від нескінченних мандрів і собі поринула з розгону у ніжну гладінь водяних обіймів. Чому ти одразу наче розчиняєшся у тій солоній купелі? Мабуть, тому, що у її божественному лоні зародилося те, що поширилося скрізь на Землі, — Життя.

То космонавтам звідтам видно, як Земля закруглюється, а ми звідси нашим обмеженим зором цього угледіти не можемо фізично. І тільки на Карибах такий от міраж. Можливо, від того, що неподалік уже екватор, від якого догори і донизу розбігаються ці закруглини?

Канкун, окрім того, що давнє майянське поселення, — типовий світовий курорт. Американців тут — море, які, пролітаючи над своєю Флоридою, віддають усе–таки перевагу Карибам. Наступна дивовижна унікальність морського релаксу — слава Богу, не чути російських матюків. Найперша ознака того, що наших тут немає, — ніхто не п’є пиво зранку. Хоча цілодобово розмаїте питво ллється рікою.

Уявіть собі: текілу можеш наливати собі досхочу прямо з бочки! І хоча цей пахучий напій не має нічого спільного із майя, особисто для мене він пріоритетний, бо нагадує мені рідну семигинівську самогонку з мого села.

До речі, майя у дні якихось свят — може, звідси походить знаменита нині Карибана — полюбляли хильнути зайвого. Жерці могли дозволити собі напиватися до чортиків.

Знаєте, що мене дратує? Коли вдома я заводжу на найвищих емоційних тонах розмову про майя як про наймудріших і найунікальніших людей, що будь–коли жили на Землі, земляки, здебільшого, тактовно позіхають і йдуть дивитися чергове політичне шоу. Блазнюваті лідери корчаться у рекламних виборчих конвульсіях. Землякам (і не тільки) це найцікавіше. Їх висока, глибока, спрямована у вічність Істина не цікавить. Їх цікавить, за усіма правилами зомбування, тільки те, на чому їх дурять, — вже укотре!

І цей контраст між домашнім плазуванням на рівні первинних інстинктів і Вавилоном на бульварі Кукулкан — вражає. Ці тисячі й тисячі мандрівників зі всіх земних усюд приїхали сюди не так скупатися в екзотичному Карибському морі чи посмажитися на пляжі або глушити пійло у безкоштовному барі, а примчалися до майя.

Ну, добре, я пишу оці нотатки, хоча їх в Україні майже ніхто і ніяких не читає, а чого оце різнолике збіговисько примчалося сюди?

Жага пізнання. Для людини, яка нидіє у забутому Богом українському сільці, це буде відкриттям. Але в інших національних згромадженнях вона жива, ця богоподібна людська риса.

Перше схоже потрясіння я пережив напередодні, коли якось у Вашингтоні за півгодини до відкриття прийшов під двері музею, який займає перше місце у світі за кількістю відвідувачів. Перед зачиненими дверима уже очікувало кілька сот осіб, які блискавично переростали у тисячі.

По–перше, уточнюю, не перед концертом попси чи такої ж попси політичної, що скликає майдани тупоголових, а перед музеєм. Та ще й яким — Музеєм космосу.

Зрештою, назва не передає усього огрому пізнавального, що вміщений під цим велетенським склепінням. Радше би назвати — Музей Всесвіту, і в ньому щось таке найдовершеніше, як от Людина. І не музей (яке прозаїчне слово із часів шкільних екскурсій), а Лабораторія самопізнання.

Оті тисячі землян, що бурхливими потоками стікаються сюди зі всіх континентів, хочуть знати, хто вони. От і все. Мало? А що може бути більшим у одвічному прагненні Розуму знайти світло в кінці тунелю? Невже тільки те, як украсти якомога більше і сховати якомога далі?

Щодо улюбленої теми наших політичних дебатів, то українці аж тоді стануть європейцями, коли будуть ходити не по мітингах і по магазинах, а по музеях. Про те, що коли люди не читають книжок, вони втрачають свободу, так вважав наш мислитель Євген Маланюк, я й говорити не буду. Нема до кого.

Є багато претендентів на звання «Пуп Землі» у нинішній генерації людства. Але, мабуть, поза конкурсом може бути отой прямокутний простір посеред міста — від Капітолію до Меморіалу Лінкольна. Серце США у столиці світу Вашингтоні.

Я назвав два сакральних місця з обох боків цієї магістралі, а обабіч? Що воно за пишні такі й багаті палаци?

То музеї, а в них — вирує повнолюддя. Ми перебуваємо тимчасово на планеті Земля, одній із мільярдів. Люди мають доконечну потребу знати, хто вони і що з ними відбувалося, і передовсім — що потім буде.

Те саме і з гостями держави майя. Ніколи не повірив би, що містерія «кінця світу», як могутній пізнавальний магніт, притягне сюди таке планетарне велелюддя.

Пляжі повняться десь під вечір, а зранку наповнюється по вінця розлогий майдан, ущерть напакований автобусними «крейсерами». Задумано так. Ви добираєтеся сюди, а вже звідси, обравши якийсь автобус відповідного напряму, їдете у те майянське місто, яке вам найбільше до вподоби.

Я привіз звідтам і тепер тримаю у кабінеті карту Імперії майя. Вона густо вкрита позначеннями сакральних місць, яких — сила–силенна!

Отож спробуй вибрати! У Єгипті із його пірамідами простіше. Сідаєш на рейсовий автобус із площі Тахрір — і за сорок хвилин ти уже в Гізі. Та й зрештою скільки тих пірамід у єгиптян? Одна, дві і ще трохи. Можна охопити одним поглядом. Найдокладніші екскурсії розраховані на дві години, не більше.

А тут? Найперше, треба мати на увазі, що Імперія майя абсолютно не збігається із нинішніми кордонами існуючих держав. До речі, ці кордони у часовій ретроспективі і перспективі — річ не вічна. Про це треба пам’ятати й нам, бо не було держави України двадцять з гаком років тому, а тепер є, але чи буде?

Земля майя не те що сповна поглинає карибські держави, але це територія, що нині числиться за Мексикою, Гватемалою, Белізом, Гондурасом, Ель Сальвадором.

Які є докази, що древня імперія сягала таких просторових масштабів? А дуже просто, і ніяких версій та гіпотез. Саме у цих перелічених державах існують споруди, зведені руками майя.

Хтось похизується, що був у Єгипті і бачив піраміди? А як вам таке: пірамід, палаців, спортивних майданів, астрономічних ОБСЕРВАТОРІЙ, храмів та всіляких інших архітектурних об’єктів, що їх залишила цивілізація майя, — шість з половиною тисяч!

Зрештою, не буду категоричним. Бо коли кратер у кілометрів діаметром знайшли лише за мого життя, а попередніх майже 65 мільйонів років не підозрювали про його існування, то де гарантія, що у тих справді непрохідних джунглях усе вже знайдено, розкопано і дорогами та снекбарами оснащено?

Гарантії нема. Бо піраміда у цих заростях, — у яких далеко не всюди ступала людська нога, — може бути як голка у копиці сіна. До речі, відкривачі так здебільшого й описують: пробиваєшся, дивлячись під ноги, аби не наступити на скорпіона, крізь хащі і хащі, раптом мало не б’єшся лобом об стіну до самого неба — піраміда виростає перед тобою, досі невідома і відкрита цієї от миті для людства таки тобою!

Стоячи посеред потужного гулу численних двигунів, я мав зробити для себе щонайперший вибір — куди саме із цих шести тисяч таємничих об’єктів податися?

Із нашою цивілізацією усе зрозуміло. Мабуть, інопланетяни правильно зробили, що приземлилися на полі американського фермера, адже саме тут височіє пік нинішньої генерації людства. А як бути із майя? Логіка може бути, приміром, така — розпочати зі столиці?

Але тут така логіка неправомірна, бо то була все–таки не держава, а цивілізація.

Маленький відступ. Неподалік від музейної вашингтонської авеню, у Гарварді, мало не до столітнього віку дожив один із найсвітліших мудреців сучасності, який найбільше наблизився до інтелектуальних кондицій майя. Самуель Хантінгтон зробив відкриття, що людство — це не моноліт і не сукупність доволі мінливих і короткочасних утворень, як от держави, а співдружність стійкіших, навіть мільярдних згромаджень, — цивілізацій, які ґрунтуються на такому стрижні, як релігія. Більше того, цей пророк передбачив, що сутність майбутніх катаклізмів — це «зіткнення цивілізацій», що й підтвердилося 11 вересня –го у Нью–Йорку.

Як цивілізація майя не мали державної централізації, мовами спілкувалися розмаїтими, а трималися купи обручем набагато міцнішим, аніж державний кордон чи столична державна влада. Обруч цей незламний — світогляд. Ідея як цемент нації. Бачення світу. Тому треба шукати столицю духовну, а не державну, сакральну, а не бюрократичну.

Тут теж не без варіантів, але ніхто мене не переконає, що я не правий, коли скажу, що поїхав туди, де був створений «Календар майя»! Адже правильне рішення?

БЕЗ ХАРКОВА
НЕ БУЛО БИ МАЙЯ?

рік, як імовірний кінець світу, для нас, українців, має інше, також епохальне значення. У нашу історичну добу є три оказії, які можна назвати глобальними. Тобто такими, на які збираються не чиновники, а громадяни всіх континентів і переважної більшості наявних нині на Землі держав. Три види вселенських збіговиськ людства — Олімпіада, Мундіаль — чемпіонат світу з футболу і Європи з футболу.

Ці мегапроекти доручають сильні світу цього провести не кому–небудь, а хто потягне. Олімпіади проводять члени великої сімки — G–7 найсильніших держав планети, а тепер, може, вже 20 провідних, які попереду всіх.

І от виняток. Євро доручили — з величезним ризиком для людства — маловідомому аутсайдеру, Україні. Сотні мільйонів по всьому світу прилипли до карти світу, шукаючи країну, яка за рішенням УЄФА прийме Євро–

І провели! Попри усілякі недоробки і спекуляції — впорались! Для мене це, може, єдиний привід для гордості за рідну країну за 20 років.

Перед мандрівкою на Юкатан я здійснив вояж Україною у рамках Євро. Від Львова до Донецька через Харків, у якому я доти не був. Як і не був на Землі майя.

Соромно, але факт. Бо це мудре і культурне місто — моя друга літературна столиця, адже це місцезнаходження видавництва «Фоліо», яке друкує мої книжки про майя.

Коли я ходив вулицями цього українського Гарварда, у якому місцеві жителі гаряче заприязнилися із помаранчевими, але голландцями, що тут провели три матчі, я й гадки не мав, що Харків — то просто якнайточніша і найвмотивованіша прелюдія до поїздки на Землю майя.

Кажуть, що майя — можливо, найбільша загадка людства, яку воно із солодким пієтетом і невимовним захопленням розгадує щонайменше півтора століття. І тепер я стверджую: якби не один геніальний харків’янин, це часом зарозуміле людство нічого такого про геніальну мудрість майя і не розгадало би.

Ого, скільки тої професури зі всього світу бралося до розшифрування наукової спадщини цих пришельців! Але серед цієї когорти модерних мудреців пам’ятник у Мексиці спорудили тільки йому, харків’янину.

А я думав собі: чого це я аж ніби схибнувся на тих майя? А виявляється, майяніст номер один у світі — українець, котрий народився там, де й дід мого сина, — під Харковом!

Більше того, якби не українець, можливо, феномен, загадка і, головне, мудрість майя залишалися б під замком, як багато чого незбагненного на Землі, над тлумаченням чого людство мордується тисячоліттями.

Юрій Кнорозов — лауреат Державної премії СРСР, кавалер найвищої нагороди Мексики — ордена Ацтекського орла і найвищої нагороди Гватемали — ордена Великої золотої медалі.

Майже двометрова його скульптура з’явилася у Мексиці 23 березня року, тобто за півроку до «кінця світу» у час весняного сонцестояння із його космічним смислом. Образ геніального вченого — із категорії абстрактних, хоча найперше, що нагадує, — Хрест

Ще до війни харківський студент «захворів» спочатку на Єгипет, а відтак сповна віддався у «полон» майя. Поголос про цього «шамана» з Харкова ще тоді, у тридцятих, сколихнув переважно консервативні професорські кола. Однак уперше, принаймні у радянській науці, аспірант спочатку прийшов на захист кандидатської. А йому вчена рада присвоїла одразу докторську! Причому, що називається, за лічені хвилини.

Війна і геніїв робить гарматним м’ясом та посилає на смерть. Однак він був серед тої абсолютної меншості радянських солдат, яких вона, смерть, оминула. Дійшов солдат Кнорозов до Берліна, бо мав місію. Скільки нам наговорено–набріхано про взяття Рейхстагу і про лабіринти бункера Гітлера. Нема лише у хроніці найбільшої світової бійні малозначущого за земними мірками факту: як солдат із палаючої бібліотеки вискакує із врятованою книгою в руках.

Донині жоден кінематограф не зняв про цю документалістику жодного кадру — подумаєш, знайшовся книголюб у смертельному вирі. Нам бункер подавай із кадрами, як гауптман підпалює труп страховиська, яке зжерло мільйони люду і ще вчора стояло на тремтячих ногах і називалося фюрером.

А всесвітньо–галактичну значимість пригоди із бібліотекою могли збагнути хіба що мудреці майя, бо рядовий солдат, українець Кнорозов, виніс книгу про майя. Потім він сам скаже, що, можливо, без цієї цеглинки не спорудив би він одне із найгеніальніших відкриттів останнього століття.

Зробив це Кнорозов у році — майже водночас із Пенфілдом, що знайшов кратер від астероїда. Саме цей рік вважається датою винайдення ключа від знань майя, що кваліфікується як найбільш загадкова інтелектуальна головоломка людства.

Мушу зізнатися, що вперше про Кнорозова я прочитав у книзі, придбаній у Канкуні. Там так і написано: «A dramatic shift began in when Ukrainian investigator in the Soviet Union, Yuri Knorosov, showed that Mayan writing was precisely of a fundamentally phonetic nature» — Велике просування (у розшифруванні послань майя) розпочалося у році, коли український дослідник у Радянському Союзі Юрій Кнорозов довів, що писемність майя має фундаментальну фонетичну природу.

Для мене ключове слово — икгапіап. Як неважко здогадатися, росіяни на всі голоси сьогодні репетують: він наш. Однак я вірю майя, які написали — Українець, з великої літери. Їм, я думаю, видніше.

Варто побіжно згадати увесь цей страдницький шлях до розшифрування вчення майя, яке розпочалося мало не з тих часів, коли сюди прийшли конкістадори. років тому Дієго де Ланда подав свою версію майянського алфавіту. Відтак естафету перейняв Сільванус Морлі, якому належить кілька пріоритетів: першим сфотографував піраміди в середині позаминулого століття, першим видав книгу про майя.

За англійцем прийшла черга німцям сказати своє слово. Ернст Форстман першим почав перекладати Дрезденський код, який містить отой «Календар майя».

Томас Кайчус здогадався, що їхні тексти треба читати не тільки зліва направо, а й згори вниз. Едуард Келер збагнув, що смислове значення має колір, яким виведено ієрогліфи. Відтак прийшов визнаний корифей, якого вважають основоположником вчення про цивілізацію майя, — Ерік Томпсон.

Йому й кинув виклик Кнорозов і довів, що ієрогліфи — не букви, а слова, якщо сказати дуже спрощено про його відкриття. Геніальність його полягала у тому, що він, на відміну від американців та європейців, вийшов за лінгвістичні межі і встановив гармонію між абстрактною асоціацією, смислом життя і реальним зображенням.

Той самий Томпсон не хотів поступатися місцем на троні, і, за усіма правилами «холодної війни», оголосив вчення Кнорозова «комуністичною пропагандою».

А Українець не просто зробив наукове відкриття. Я гадаю, він піднявся (першим із землян) до способу мислення майя. Він проник у лабораторію світобачення майянських мудреців. Він думав, як майя! Не так, як люди із їхньою світовою наукою, а як ці, незбагненні для нас пришельці.

Але чому провидіння, чи майя десь звідтам, зробили свій вибір на українцеві? Пихаті англосакси, німці та гарвардські світила просто билися головою об стіну непізнання.

На моє глибоке переконання, наука, як сфера продукування НОВИХ знань, за природою не є і не може бути ремеслом. Шукав, мовляв, учений муж невтомно істину і в результаті цього пошуку знайшов те, що шукав. Усе відбувається зовсім не так. У головах в одну прекрасну і незбагненну мить опускається З В І Д Т А М нове знання.

Звичайно, значення має, чому саме у цю голову. Безумовно, це має бути голова пошуковця і найбільш підготовлена для цієї місії обнародування нового одкровення. Геніальні відкриття у науці і геніальні тексти у літературі просто вливаються у ваш мозок, який слугує ретранслятором нових смислів, які належить оголосити світові у черговий момент. Думаю, що ейнштейни і ньютони, як і творці геніальних художніх чи філософських книг, підтвердили би правомірність сказаного.

Саме так було і з генієм на прізвище Кнорозов.

До речі, на відміну від усіх своїх західних колег, український професор не мав змоги особисто побувати на Землі майя, бо сидів у в’язниці під назвою СРСР, з якої людей у світ випускали лише у порядку винятку. Однак, відчуваючи у собі велетенську креативну силу, наш герой не особливо журився. Коли у часи брежнєвського застою він таки зробив відкриття і сколихнув світ — його найперше питали: «Як то? Ви ж ніколи там не були!»

«Для того, щоб знати майя краще од усіх, не обов’язково лазити по пірамідах», — такий його особистий коментар до власного відкриття тоді облетів світові наукові кола.

Чому він так сказав? Щоб приспати КДБ, яке його не випускало, чи, можливо, з тих міркувань, що він не встановив класову природу свого вчення і не довів зв’язку між майя і марксистами?

Очевидно, що так, бо уже на схилі віку, коли та сама комуністична в’язниця відчинила двері, уже в роки незалежності України харківський професор на запрошення мало не всіх шести карибських держав, які вважають себе спадкоємцями майя, відвідав їхню священну землю.

Попросив дати йому змогу пожити у джунглях разом із майянцями. Зробив це досхочу і не квапився додому, і прощання із Мексикою було для нього болісним, бо відбулася ця зустріч із цим українським обранцем сакральної землі і сакрального людського племені незадовго до того, як він попрощався не тільки із Юкатаном, а й із Землею.

ЧЕЧЕН ІЦА — ПІРАМІДА,
ЩО СПІВАЄ,
АБО ТУТ СХОДИТЬ НА ЗЕМЛЮ БОГ

Стою на тому ж місці, де Юрій Кнорозов переживав миттєвість своєї особистої гармонії із цією галактичною містерією, яка вершилася на Землі і яка відкрила йому свої одкровення. Його привезли сюди з почесним ескортом. Запросили також Паваротті і влаштували біля підніжжя Храму величне мистецьке дійство. А Кнорозов укотре поводився, як не від світу цього. Усі захоплювалися видатним співаком, а він знову за своє: ну що там людський спів, навіть архіталановитий, у порівнянні зі звуками, якими вони донині розмовляють з нами

Останнім часом взяли і склали новий перелік «Див світу». А чому б і ні? Від того першого списку практично із семи залишилося не знищеним лише одне диво.

І серед нових — те саме місце, де Кнорозов слухав, хоча не дуже уважно, Паваротті. Він думав про інше, і я розумію його, при всій повазі до оперного світового маестро. Бо відбувалося усе це там, де був створений Дрезденський код. Феноменальне вчення про Креатора, Людину, Час, Космос, Землю, відоме під спрощеною назвою «Календар майя».

Йдеться про місто Чечен Іца, яке не тільки за кількістю мешканців було одним із найбільших і налічувало десятки тисяч мешканців, було не тільки одним із найсильніших і найбагатших у цивілізації майя, а й одним із сакральних, а також центральним науковим центром.

Як і належить за статусом щойно проголошеного нового «дива світу», тут не проштовхнешся. Погода карибська така, що досить п’яти хвилин перебування на відкритому сонці, і футболку можна викручувати. Хоча це не так. Піт, як не дивно, не є обтяжливим для вашого самопочуття. Сотні автобусів і тисячі землян рояться тут, неначе по дну океану плавають урізнобіч цією мокрою до неймовірності саваною.

Від платного входу належить пройти півтори сотні метрів дороги, обкладеної щільними рядами торговців артефактами — такими вишуканими і приголомшливо красивими, що язик не повертається назвати їх просто сувенірами.

Усі тут галасливо нав’язливі, як і має бути на торжищі. Звертаю увагу на мовчазну приземлену жіночу постать, занурену поглядом кудись поза світом цим гомінливим. У руках її — власноруч вишитий храм, до якого я прямую. Нині ця серветка із вишиваним зображенням храму у моєму київському кабінеті, а образ древньої майянки — завше перед очима, як сама нетлінність цивілізації, до якої вона належить, і від того так винятково вміє дивитися понад виром невгамовного всепланетарного люду, що спливається сюди бурхливими потоками зі всіх земних усюд.

Усе відбувається так, як і зі всіма попередніми відкривачами пірамід: поміж густорослих джунглів — раптом дорога до Неба!

На відміну від єгипетських пірамід, до яких звиклося уже, як до майже домашніх готелів Шарм аль Шейха, тутешні мають на своїх могутніх раменах сходи, якими, однак, топтатися по Чечен Іці не дозволяється. Реліквія під захистом міжнародного права, щоб не товклися по ній мільярди бажаючих.

А я роблю дещо інше: просто плескаю у долоні. Аплодую цій рукотворній красі. А вона — озивається!

Синхронно зі звуком, що йде від ваших долонь, цей велет усім своїм мегатонно–багатотисячним громаддям відгукується. Шепоче вам вдячність. Бо це відлуння особисто для себе чує кожен із кількох тисяч, які стоять тут і аплодують.

Як може кам’яна велетенська споруда віддавати луною, як мініатюрна дитяча іграшка? Як це? З часу відкриття Чечен Іци і донині — люди не знають, як це може бути. Це ж не музична шкатулка, але — музична піраміда!

І хоча на сходи не пускають, тлумач, який покликаний вдовольняти вашу допитливість, молодий майянець запевняє вас, що якби ви йшли вгору по сходах самою пірамідою, кожен ваш крок відлунював би також. Але не якимось невибагливим звуком оплеску, а пташиним цвіріньканням.

Ти піднімаєшся до вершини Храму, людино, а він співає тобі осанну!

Божественним літургійним співом священної, сакральної птиці Коатль, на яку тут, сказати б, моляться.

І тут я згадав древню ікону у нашій селянській хаті, на якій була зображена Свята Трійця. Мама вчила мене азів християнства. Із Отцем і Сином, Ісусом, для дитячого сприйняття все зрозуміло. А от Дух Святий — він був зображений у вигляді птаха із розпростертими крилами у сяйві ореолу.

Так от, для майя цілком конкретний птах, який літає донині довкруги піраміди Кукулкана у Чечен Іці, як у всіх юкатанських джунглях, — Божественний Дух. А його спів, який відтворює могутнє тіло піраміди, — голос Духа майя.

Голос, яким промовляє з нами це «диво світу», співаюча піраміда Чечен Іци, — це мова Духа. Голос невидимого Бога, який, одначе, спускається на Землю протягом трьох годин, коли тримається цілковита рівновага світла і темряви у взаєминах нашої планети із її сонячним сімейством.

На жаль, я був тут на початку вересня, відзначивши День незалежності України укупі із сином–дипломатом смачним американським стейком із каліфорнійським вином у ресторації Рокфеллер–центру на знаменитій нью–йоркській П’ятій авеню. А якби графік відвідин Чечен Іци склався трохи пізніше?

21 вересня — день осіннього сонцестояння. Рівно о 17–й годині цього особливого дня у взаємовідносинах Землі із Сонцем світило опускає — відповідно до космічного плану майя — свій промінь так, що він заломлюється крізь щілини у склепінні храму, що на вершині піраміди, збігає зверху вниз по ребристій центральній грані піраміди і зливається із скульптурою голови біля підніжжя. Утворюючи візуально тіло Бога, який сходить із Неба на Землю.

Що колись робили майя, коли бачили це реальне зішестя реального Бога? Можна собі тільки уявити, що тоді творилося, коли нині зматеріалізовані діти різних народів і континентів просто волають тисячоголосо від захоплення.

Бог — той самий, в честь якого названо проспект у Канкуні, на якому я живу. Кукулкан — крилатий змій чи птах–змій. Очевидно, у них не було будь–яких негативних відтінків у трактуванні оцього представника земної фауни, бо змій у них — це мудрість.

І знову, попри релігійно–сакральний смисл, до якого у представників теперішніх вірувань може бути своє, розмаїте, ставлення, як так зроблено, як так вони примудрилися Сонце підкорити? Відповіді сучасні архітектори та інженери не знають.

Звичайно ж, чотири ребра піраміди — точно за сторонами горизонту. 91 сходинка від підніжжя до вершини. Помножте на чотири сторони світу — і матимете днів! Бо ця музично–божественна піраміда — ще й Календар.

Врешті, є ще одна одиниця виміру — 9 своєрідних поверхів, укладених один на одного.

Отут належить зупинитися глибше над розгадкою пірамідального храму, у якому кожен начебто формально–архітектурний вимір містить код, який належить сприймати і як послання нам водночас.

ВДОМА — ЦЕ ВСЕСВІТ

Сходження на гору під мелодію Духа — це процес творення світу, у якому ми живемо. Перший рівень — виникнення матерії в результаті великого вибуху — 15–16 мільярдів років тому.

Наступний рівень еволюції—перші примати (40 мільйонів років углиб). На цьому поверсі виростає племінний рівень. Поява першої пралюдини — 2 мільйони років. Відтак вимір, на якому витворився такий феномен, як мова. І сталося це в межах років тому. Врешті, національний рівень, з якого розпочинається років «Календаря майя» і головною прикметою якого є писемність.

Планетарний, наш теперішній рівень земної еволюції настав у XVIII столітті, і його прийнято називати індустріальною епохою.

А тепер–от, після 21 грудня –го, коли закінчується «Календар майя», нам належить перейти на новий, галактичний, рівень розвитку. І над ним є ще два рівні — вселенський і божественний.

Часова одиниця виміру, за літочисленням майя, як відомо, — відрізок у 20 днів. Так от, кожен рівень еволюції у 20 разів коротший від попереднього. От чому сакральна архітектурна форма — піраміда, а не прямокутник, круг чи будь–яка інша геометрична фігура.

А наразі на доволі приземленому мислительному рівні я спостерігав, як іде реконструкція споруди позаду піраміди. Метод будівельного підряду доволі своєрідний: на сходах сиділи будівельники, або, точніше сказати, чорноробочі, і з плеча на плече передавали живою вервечкою нагору будматеріал — цеглу, камінь, бетон. Монотонна така робота у спадкоємців майя, які на їхніх храмах горбатяться не на жарт заради кавалка хліба. Але хіба будь–яка робота, спрямована знизу вгору, може бути легкою? Від Великого вибуху і до наших днів, коли викінчується біля підніжжя сьомого поверху наш черговий еволюційний відрізок.

Обабіч святилища Кукулкана — лише кілька десятків метрів до іншого центру маянського генія. Об’єкт древньої (а за способом соціального життя — печерної) цивілізації, яка не знала колеса і не вміла виплавляти метал.

Обсерваторія. Тут був створений «Календар майя» протяжністю понад 60 мільйонів років, можливо, рівно аж до падіння саме тут астероїда, що знищив динозаврів. Саме тут було вивчено цими печерниками і нанесено на карту не тільки нашу мільярдно–зіркову Галактику, але й ще шість таких

Коли стоїш біля підніжжя обсерваторії, куди ходили щодня на роботу печерні босоногі генії, усвідомлюєш, як мало може вмістити ця наша така пливка і маломістка свідомість. Практично, якби не наочно наглядна ця обсерваторія, яку я можу запросто взяти і помацати, усе, що в ній творилося і навколо неї писалося і говорилося, справді поза межами нашої свідомості.

Цей галактичний науковий центр діяв не так давно, як це було із єгипетськими пірамідами, котрим — до 10 тисяч років. Тутешня піраміда й обсерваторія були діючими зовсім недавно — у той час, коли Володимир хрестив Русь. У тім–то й річ, що майя — не допотопно–античні релікти, які були чи не були, а майже сучасники із документованої вселюдської історії тисячолітньої давності.

Саме тут я збагнув квінтесенцію феномена майя. Масштаб мислення, що відрізняє їх від нас. Для громадян України, із їхнім хуторянським світобаченням, коли примітивна політтусня затуляє весь світ, цей масштаб неймовірно і плачевно мініатюрний. І навіть на протилежному полюсі від нашого маргінально–провінційного, у «пупі Землі» на Манхеттені, цей масштаб не менше ніж глобальний. Спробували, було, вирвавшись у Космос, піти далі, але не вистачило духу. Після висадки на Місяць постглобалізація завершилася миттєвим згортанням амбітних космічних програм.

А от вони, майя, вдивляючись у Всесвіт із цієї обсерваторії, стояли на порядки вище від нашого цього, найвищого, манхеттенського рівня. Якщо ми видряпалися ледь десь на шостий поверх еволюції, то вони уже тоді перебували, як мінімум, поверхом вище — на рівні галактичному. Коли домівка для нас — то помешкання на рідному національному хуторі (як для українця), чи підконтрольна планета, як для американців, то для них рідна домівка — це Галактика. Масштаб мислення!

Вдома — це не клаптик землі навколо хатини, над якою гудуть хрущі над вишнями, це і не глобус, яким, як власним домашнім обійстям, крутить всесильний вуйко Сем. Діти Галактики — от хто такі майя, які крізь унікально сконструйовані отвори справжнісінької Обсерваторії оглядали, як справді власне домашнє господарство, цей космічний безмір, цей вселенський огром.

А звідси — від того, як вони себе позиціонували, — питання. Звідки вони взялися? Це раз. І друге — хто їм ці Знання дав? Хто їм такий масштаб збільшив у світоглядному перископі?

Чи хто їх навчив, пробираючись крізь непрохідні джунглі, вдивлятися у центр Галактики, з яким Земля і Сонце вирівнюються, як буває лише один раз на 26 тисяч літ, і цього разу це станеться 21 грудня –го. Саме тут схожі на нас створіння це угледіли.

М'ЯЧ ВЛУЧАЄ
У ЦЕНТР ГАЛАКТИКИ

Хоча хіба тільки поза межами можливого не тільки співаюча піраміда чи обсерваторія, з якої видно траси у мільярди світлових років.

До мене, врешті, дійшло: тут нічого не буває, як це прийнято у нас, без смислу. Видає український письменник книжку, а які у ній смисли? Для чого він її написав, що у ній він хотів сказати? У 99 із випадків відповіді немає. Не література — полова.

Цивілізація майя, очевидно, була за державно–суспільним устроєм чимось на зразок ЄС, але вкупі їхню співдружність тримали не торгові тарифи, вільні економічні зони чи спільна валюта, а спільний галактичний, недосяжний для нас за масштабом світогляд.

Не встановлено, чи у цьому МС — Майянському Союзі — було щось таке на кшталт нашого Єврочемпіонату із найпопулярнішої спортивної гри? Однак у кожному місті неодмінно був обов’язковий об’єкт інфраструктури — стадіон. Англійці більш схильні вживати вираз — «корт для гри у м’яч».

Скільки у нас цих ігор у м’яч — футбол, волейбол, баскетбол, гандбол, ватербол У них була гра одна, але чи гра?

У нас дві команди ганяють цю кулю як завгодно — руками, ногами, жбурляють у ціль — малу чи велику. Тисячі на трибунах улюлюкають, і все тут. А який смисл у цій біганині? Хлопці, які за це отримують мільйони прожиткових мінімумів, — може, це хіба що для них має сенс. А для зачарованого ними стадіону або цілого людства? Зрештою, може бути й так, як у нас, — просто естетичне задоволення. Азарт. Емоції. Може, саме це треба називати смислом, але якийсь такий він малозначущий і невловний, якщо чесно.

У майя зовні наче теж гра. По сім гравців у двох командах. Але правила ж які — не можна грати ні руками, ні ногами, ні головами, а усією рештою частин тіла — можна. Я бачив, як це відбувається, — дуже складно. Навіть для уродженця цих країв, що трохи південніше, геніального футболіста № 1 усіх часів і народів — Леонеля Мессі. Спробуй стегном влучити у кільце не більше ніж у баскетболі. Та й потім чисельність команд удвічі менша, ніж у футболі, а поле у півтора раза довше.

Але не у цьому головна відмінність щодо ускладнення. Грають не на рівному горизонтальному полі. А у трьох площинах — середина таки горизонтальна, а дві бічні частини поля — під кутом. Доволі гострим.

І навіть у таких умовах і на такому полі голи вони забивали. Ну і що? А те, що то була гра лише за формою, а за змістом — божественний ритуал. Розмова з Богом. Я би так сказав: поєднання спортивної гри із Літургією.

Навіщо спочатку йти до церкви, а потім на футбол? Тут два в одному — не біганина пустопорожня, а гра зі смислом.

У кожному конкретному ігровому сюжеті сакральний смисл належало відгадати мудрецям–жерцям. У грі вони вбачали волю богів. У тому, що творилося на корті. Їм належало збагнути, що Кукулкан їм хоче сказати. От який смисл Щоб цей смисл чи замисел божий розгадати.

Іноді це мало для самих гравців печальний смисл. Їх приносили у жертву. Часом після гри київського «Динамо» хочеться зробити це із нашими київсько–бразильськими лінивими бігунцями.

У Чечен Іці корт за величиною — найбільший у всьому царстві майя. Дуже добре зберігся. Можна хоч нині зіграти. Особливо це стосується тих, хто готовий зійти на жертовний олтар.

Однак усе вищевикладене — лише вступ до теми. У році згадуваний майяніст Морлі зауважив дивовижну річ. Виявляється, співаючою є не тільки піраміда, що поруч, а й цей суворий за своїми ритуалами церковний стадіон.

У нас це називається віп–ложа, на якій, як на троні, сидить знервований олігарх у роздумах «бабло пропало» із синком, малолітнім отроком. А у Чечен Іці з двох боків поля — північний і південний храми. Святилища для жерців–священиків. І вони у ході матчу робили свою роботу — правили месу. Але як? Стиха перемовляючись між собою. Дистанція — майже метрів, а чули один одного, неначе на вухо шептали. Звук від одного храму до іншого доходив і доходить нині — можна спробувати кожному туристу — за 35 мілісекунд. Його поширює саме кам’яне тіло споруди. Як і тіло піраміди.

У році сюди приїхав симфонічний оркестр з Філадельфії у повному складі і кілька днів управлявся в акустичних варіаціях. Але зі смислом — розгадати, як це так виходить. Без мікрофона, без фонограми — що називається, живий звук, яким промовляє велетенська стіна до стіни!

Нічого не вийшло. Не розгадали всезнайки–американці. Інженери–будівельники кажуть, розводячи руками: якби розібрати ці співаючі велети. І піраміду, і корт. Може, ізсередини щось би та відкрилося.

До речі, пробували останнім часом справді відповідним лазерним приладдям заглядати всередину. І виявили, що під пірамідою — ще одна піраміда. Дитя у лоні матері. Але смислу, правда, не вловили поки що.

От що побачив на стадіоні один із найавторитетніших сучасних майязнавців Джон Мейджор: «Поле для гри у м’яч — ядро пророцтва про рік. У першу чергу важко зрозуміти, як гра у м’яч символізує галактичне вирівнювання.

Але якщо звернутися до загальноприйнятих символів між астрономією та іконографією цієї гри (бокові, кам’яні стіни корту вщерть закарбовані іконами–кодами), то дещо можна сказати із повною впевненістю. Поле — це емблема Молочного Шляху. М’яч — це відтята голова бога Хун Хун–Ахпу, тобто Сонце в час грудневого сонцестояння, а кільце, у яке треба закинути м’яч, — це «Темний провал» у Молочному Шляху.

Гравці беруть участь у грі — священному ритуалі, описаному у сакральній книзі «Пополь–вух» — міфі про створення світу, де близнюки–герої борються із темними владиками підземного світу на космічному полі подвигу, жертвоприношення, справедливості і воскресіння. Неважко завважити, що сама гра у м’яч є ключовим моментом інформації про галактичне вирівнювання року, зашифрованої у міфі про створення світу. Коли м’яч попадає у кільце, Сонце зникає у «Темному провалі», і часовий цикл завершується. У цей момент старій епосі помилок і обманів приходить кінець, і на передньому плані появляється оновлена свідомість, перетворена світлом вищої істини.

МАЙЯ — ЦЕ Я!

«Держава — це я», — сказав король Луї і взяв на себе забагато. Мій лозунг — це теж виклик, якщо не сказати — ризик.

Перевтілення — річ вельми інтригуюча у процесі розгадки феномена майя. Прожити один день так, як жили вони. І не подумки, а в активний спосіб.

Коли я так сформулював свою мету, місцеві організатори охоче погодилися влаштувати мені таке задоволення.

Правда, перед тим найретельнішим чином з’ясували стан мого здоров’я. Отримавши вичерпні відповіді на десяток запитань медичного профілю, запропонували мені проект такої реінкарнації, що я справді маю відчути себе в одному із попередніх життів чистокровним майя.

Ясна річ, що для цього належало відправлятися у село, але не рідного Стрийського району Львівської області, а однойменної із містичним півостровом провінції Юкатан.

Одразу треба зазначити, що сучасне село майя, на відміну від урбанізованого і глобалізованого Канкуна, найближче перебуває до побуту і способу життя, який тут сповідували тисячу літ тому. Я би так сказав — за цю тисячу літ тут майже нічого не змінилося.

Перед тим як вирушити у дорогу, щонайменше дві чисто теоретичні вправи. Побутує така думка, що майя загадково зникли, як і появилися. Цей феномен і наводиться, разом із їхніми нечуваними знаннями, як доказ їхнього галактичного походження. Відбули, мовляв, туди, звідки й прибули, залишивши нам цілу купу загадок.

Це загалом все–таки правда, але неповна. Майя як цивілізація почали незбагненним донині чином справді зникати, до речі, ще до приходу сюди іспанців, які, хоч і приклалися до геноциду, але не це було визначальним.

Ще до них ці блискучі та пишні міста із відмінною інфраструктурою почали покидати їхні мешканці, перебираючись у дикі джунглі. Епідемія, стихія, врешті, соціальні бунти? Науково доведеної версії, гіпотези, аксіоми немає.

Інопланетна цивілізація в один час приступила до процедури самоліквідації.

Однак це лише напівправда. Цивілізація — так, посвячена науково–духовна еліта — так, а от населення — тут є питання. Нині в ареалі колишньої цивілізації живуть громадяни шести карибських країн, які гордо іменують себе майя. І розмовляють мовами тими ж, як це було, коли споруджували їхні предки піраміду–орган у Чечен Іці. Залишилися, як би це сказати, прості люди, нижчі соціальні верстви, які у тих джунглях, куди переселялися із міст, бодай частково, але таки вижили. Нині їх налічується добрий десяток мільйонів душ.

Найперше, що кидається у вічі при спілкуванні із ними, сучасними майя, — вони безмежно гордяться своїми предками. Кожен сільський майя володіє знаннями про своє походження на рівні професора. У сусідній Гватемалі етнічна майянка Рігоберта Менчу — лауреат Нобелівської премії, яка висувалася на президента країни.

Я відчуваю проблематичність, як мені їх кваліфікувати — бідні вони чи багаті у прогресивній Мексиці, яка перетворюється у наші дні на одну із найпотужніших держав світу.

Помешкання їхні настільки мінімалістські, що, на перший погляд, виглядають мало не трущобами. Усе тут так нині, як начитався про тих майя предвічних. Будинок не повинен пережити свого господаря. Але річ не у скупості чи бідності. Бо для них дім — не помешкання, а увесь цей юкатанський рай, коли можна заночувати під пишною пальмою у своїх земних джунглях. Цей духовно–матеріалістичний мінімакс вони зберегли донині.

Освіченість — наступне, що справляє враження. За їхнім зізнанням, між собою вони спілкуються мовою майя, але достеменно володіють не тільки державною — іспанською, а й глобальною — англійською.

Крос джунглями у кілька кілометрів — це перший іспит на атестат зрілості кандидата на звання майя.

Взагалі оте ненашенське слово справді передає самою фонетикою смисл. У джунглях звуки — ДЖ–ДЖ–ДЖ — значать більше, ніж візуальний вимір. Тут головний проводир — слух, а не зір. Бо перед зором — пітьма. Наші рідні карпатські ліси, якби верховинські верховіття не заслоняли сонце, непрохідними можуть бути хіба десь епізодично і винятково. Тут непрохідність — тотальна.

Причому джунглі — це водночас і ліс, і луг, і всіляка інша рослинна порость, яка тільки може бути у земній флорі. Пробиратися джунглями — це справді торувати собі дорогу мечем. Метр за метром. П’ядь за п’яддю.

Маршрут, по якому повели мене тутешні селяни, все–таки цивілізований, бо при уважному спогляданні таки окреслюється щось схоже на стежину. Правда, під ноги треба дивитися в обидва ока. Кам’яниста поверхня нагадує про те, що саме сюди залетів чужий предмет величиною як Манхеттен, і ці лавоподібні брили потребують особливої вправності. Я вже не кажу, що можна наступити тут на будь–яке гадюччя, включно із багатим світом велетенських створінь із родини скорпіонів.

Але назад дороги немає. Тим паче, що симфонія у виконанні птахів, тварин, плаваючих і повзучих братів наших менших створює неймовірну какофонію. Здається, десь поруч перевернувся Ноїв ковчег після Потопу. І з трюмів повиповзали враз усі ці врятовані тварі по парі.

Зігнавши кілька разів по сім потів, виходимо на скупу галявину. Кілька кроків — і розчищена місцина обривається. Стіною звисає провалля. А перед очима — синє простирадло гірського озера. Полотно геніального живописця, який пензлем сонячного проміння витворив цю картину заворожливої краси.

Поки я милувався цим твором, якого не побачиш у жодній картинній галереї світу, на мене начепили, окрім рятувального пояса, повний комплект приладдя, яким оснащують будівельників–висотників, котрі кілька днів тому перед моїми очима зводили заново воскреслі вежі Світового торгового центру в Нью–Йорку.

Вступ до наступного іспиту такий. Майя, незважаючи на їхню креативність, з невідомих причин розвитком повітряних засобів пересування нехтували, тому, коли виникала потреба якомога швидше перебратися на той берег озера, робили так, як оце ми зараз зробимо.

Бувають у житті моменти, коли ти у щось вляпаєшся і картаєш себе просто вбивчим докором: «Воно мені треба?»

Але часу на роздуми мені не дали. Штовхнули добряче у спину — і я вже лечу над озером. На линві! Цікаво, що почуття захоплення майже миттєво вбило почуття страху.

Висота кілька десятків метрів і дистанція у півтора кілометра. Цей політ на крилах майя я не забуду ніколи. Коли з розгону луснувся об землю на тому березі, здалося, що приземлився, як і вони, з іншої планети у цей тривожний і невідомий світ.

Коли я почав відстібати з себе причандалля висотника, мене рішуче зупинили. Це тільки початок. Переді мною було те, що я бачив у фільмі Мела Гібсона «Апокаліпсис», коли герой у момент нападу на його помешкання ворожого племені ховає свою дружину і дитину в колодязі.

Зрештою, у нас у дворі теж була криниця, з якої ми брали воду. Подеколи приходив такий відчайдух, який опускався всередину, і це називалося: вуйко чистить колодязь. Для дитячого освоєння дійсності це був чи не перший у моєму житті реальний герой, якого згодом витягували із ями і щедро частували варениками і самогонкою, демонструючи повагу до його відваги.

Тут на прояв відваги дійшла черга й до мене. І ніхто не збирався налити для сміливості.

Коли ви начитаєтесь місцевого фольклору із його пієтетом до підземних світів, то наступне відкриття у першу хвилину сприйметься саме так — перехід в інший світ. Боронь Боже, не в апокрифічному сенсі, а так — у пізнавально–пригодницькому. У тому сенсі, що коли хочеш відчувати себе майя, то, налітавшись, лізь під землю.

Тут теж на линві. Метр за метром. За щойно освоєною методою, коли ти сам себе відпускаєш. Нижче і нижче. На кілька десятків метрів від рівня чи то моря, чи то джунглів.

І тут, у підземеллі, опиняєшся в обіймах — неймовірно ніжних, солодких і чистих, як щонайвищий прояв земної цноти. В обіймах кришталево чистої води.

Думаю, тутешній пейзаж справді більше схожий на рай, ніж навіть той, первозданний, що згори, у тому, нашому, світі.

І знову страх тане десь на дні підсвідомості. Немає часу боятися. Бо слід просто милуватися.

Здається, що тут, у материнському лоні Землі, вода якась не така. Пречисте злиття із твоїм власним єством цього лона. Чи є тут дно і де воно? Не думай про це. Дивися вгору.

На китайському острові Хайнань вирощують перли, і один з них, виставлений напоказ, коштує три мільйони доларів. Чималий, у руці не втримаєш. А тут, у цьому підземному царстві, над тобою звисають, неначе льоди в Арктиці, діамантові дахи. Тутешній зодчий безапеляційно перевершує увесь наш архітектурний людський геній із його вершинним проявом на Манхеттені чи в Шанхаї. Цих склепінь торкнулася рука божественна, тому сиплеться з них сяйво, яке пронизує кожну твою клітину і спонукає рій молекул, з яких утворена матерія твого єства, до животворного танцю.

Досить лірики. Тепер науковий коментар, який вимагає повернутися до того лиха, яке зветься астероїд. Тлумачу максимально популярно. У той кратер, діаметром як із Києва до Чернігова, протягом тривалого часу, а саме протягом кількох десятків мільйонів літ, падав дощ. Вода, як відомо, — наймогутніша стихія. Вона непереможна, якщо діє у такій супрязі із таким союзником, як Час.

Вода камінь точить. Звідки в Україні знають цю мудрість? А коли вона, вода, робить це мільйонами літ? Підсумовую цю доволі тривалу процедуру: той камінь вона доточила до того, що у цій частині Землі утворився цілий підземний світ.

Із ріками довжиною у сотні кілометрів, мереживо яких вив’язують отакі от велетенські озера.

Звичайно, щось подібне, водно–печерне, можна знайти й на інших континентах, але у таких масштабах, у такій незліченній кількості, як тут, — більше ніде.

Завдяки астероїду, отже, це підземне водне царство має місце тільки тут, на Юкатані. Думаю, що ця особливість середовища проживання також відклала глибокий відбиток на світогляд майя. Для нас — є Земля і Небо. А для них є ще й третій вимір, велетенський і цілком зримий, яким можна мандрувати місяцями, — підземелля. І не міфічно–абстрактне, а цілком конкретне, у якому зараз перебуваю і думаю, як ці безтурботні майя будуть мене звідси повертати у той наш світ, що вгорі.

А дуже просто — хапайся за шнур, і тебе тягнуть догори. Точно так само, як ми витягували того вуйка, що чистив нам колодязь.

Однак то була лише інтродукція до подорожі у нетрях підземелля.

Далі — простіше, але градус екзотики потягнувся знову вгору.

Далі — елементарне плавання за течією річки, про яку не скажеш, що рідкісний птах долетить до її середини, як Гоголь — про Дніпро. Бо птахи тут не літають. Їхня стихія — небо, а не підземелля.

В одному лише національному парку Скарет цих рік — три, довжиною десятки кілометрів. Сенс полягає у тому, що не на човні, а справді вплав, але із рятувальним жилетом, ви несетеся нерукотворним тунелем, світло у який впускають з періодичністю не менше кілометра. На цій зупинці ви можете вийти, якщо з води виганяє втома, а частіше все–таки — моторошний стан від середовища, адаптації до якого немає у переліку ваших інстинктів.

А самоусвідомлення у цьому нескінченному проходженні між Сціллою і Харибдою може підвести. Психіка, будучи зануреною не просто у водний вир, а ще й під сотнями метрів кам’яної товщі між тобою і відкритим, звичним світом, — тут недалеко до галюцинацій, про що свідчать крики раз по раз, що прорізають гладінь цього потойбічного умиротворення.

Але ця плавба між світами була улюбленим заняттям майя, у яких світоглядна оптика мала таку незліченну кількість спектрів, рівнів і площин, що наше традиційне 3Б — то якась сліпота несусвітня.

Розширивши кругозір, випливаєш із досі невідомої підземної стихії у відкрите море — у звичний простір Світового океану, що становить 70 відсотків того, що не під, а на Землі.

День майя котиться до горизонту, омиваючи грань між небом і землею рожевими барвами, які ви побачите тільки на Карибах. Однак перед виходом із ролі майя вам натякають, що наступним, не менш популярним заняттям майя було мандрування дном морським. Не забувайте, що Юкатан — то лише тонкий перешийок між океанами, тому тубільці — люди морські. Така була у них структура внутрішніх органів, що під водою могли цілком комфортно перебувати щонайменше кілька хвилин, хоча легенди уподібнюють їх мало не до амфібій. І вам пропонують, ледь вибравшись із глибин земних, пірнути у глибини водні — на дно океану.

Ваша палка аргументація, що стосунки з аквалангом якось досі не склалися, а персональний ваш кілометраж підводного плавання дорівнює нулю, — усе це до уваги не береться. Sea treak — морська прогулянка це називається, тільки не на борту надводного лайнера, а пішки по дну.

Не знаю, як там виходили із ситуації мешканці Чечен Іци, але їхні теперішні родичі роблять це наступним чином: на голову вам надівають велетенську колбу, у яку помпують повітря, яким ви там, на дні, дихаєте.

Усе дуже просто, справді без акваланга, але якщо там ви спіткнетеся об майянські артефакти і ця корона злетить вам з голови Нарікайте на себе. Поруч будуть інструктори–аквалангісти, які миттю потягнуть вас догори, даючи вам дихати із своїх же балонів. Є шанс врятуватися, але від цього екстріму карибський сі трек вам може надовго відбити бажання проводити відпочинок на узбережжі, і вам раптово захочеться збирати гриби у Карпатах.

Форс–мажор на дні буває рідко, але я бачив обличчя тих, які виринали із тими колбами. На тих воскреслих обличчях — жах. Можна було не сумніватися, що більшість із них удруге туди вже ніколи не захоче. Іспит, до речі, — платний і недешевий. На свою голову, та ще й за свої гроші.

Нарешті, уся ця реінкарнація позаду. Здаєте амуніцію якраз в кінці цього унікального на все життя робочого дня. Сума вражень, мало сказати, зашкалює. З усіх цих пригод виходиш справді, як ті майя. Мало не інопланетянином. Спроквола чвалаєш джунглями, на які навалюються густі сутінки.

Але крапку ще не поставлено! Ні, уже жодних пригод — тільки релакс. До снаги велетенським пірамідам розгортаються стіни джунглів і провадять вас дорогою, в кінці якої — палац. Його звели теж майя, але кілька років тому.

Концертний комплекс у вигляді майянського стадіону із тими самими трьома площинами ігрового поля. А от трибуни — то вже по–нашому. Не так, як Ноу Камп у Барселоні, де команда — найсильніша на планеті, а футбольна чаша — найбільша в Європі, –тисячна, але тут теж кілька тисяч вміщується. Якщо ви поважаєте себе на рівні жерців майя, то можете зайняти віп–трибуну, де для вас накритий стіл, бо то саме час вечеряти.

А на сцені чи арені — велична концертна вистава зі всіма без винятку жанрами мистецтва — від народного танцю до рок–музики, від фольклору до модерну. Три тисячі артистів беруть у цьому участь протягом трьох годин.

Мушу сказати, що на такому концерті я ще не був ніколи у житті. Нічого подібного немає як у самій Мексиці, бо на цей концерт їдуть спеціально мешканці столичного мегаполісу, а також охочі до концертного монументалізму американці.

Звичайно ж, найбільш вражаючий перший акт — мистецтво майя. Тільки із великої поваги і любові до своїх дивовижних предків можна вивести на сцену їхній сукупний образ у виконанні доброї тисячі артистів.

Відтворення древнього національного мистецтва — це завше топово–екзотичне видовище для гостя, але майя дрес–код — це теж не від світу цього. Розпочали із тої самої гри у м’яч. Постановники відтворили все так, як було. Заплющуй очі — і перенось себе у Чечен Іцу тисячолітньої давності.

Саме так усе це виглядало, і вам дають можливість це побачити, відчути, пережити, осмислити нетлінними засобами мистецького перевтілення. Бо життя — коротке, а мистецтво — вічне. Воно переносить людину у стан Вічності, де немає ні часу, ні простору, і не важливо, яке це мистецтво — вершинний спектакль чи геніальна книга.

А друга потужна моя власна рефлексія — танцювальний одяг майя. Якби мені показали відеозапис цього дійства, я би подумав, що воно відбувається не посеред джунглів Юкатану, а біля підніжжя бескидів Карпат.

Вишивка — от без чого майя уявити не можна. Від того дня, як біля підніжжя співучої піраміди у Чечен Іці я купив вишивку храму Кукулкана, і далі по всіх мандрівних дорогах я не зустрів жодного тубільця, який би не був прикрашений вишивкою. Особливо виразно виглядають офіціантки у тутешніх ресторанах — їхні сукенки прикрашені мереживом не лише навколо шиї, а й до самого долу. Там майже немає незаповненого тла — суцільне мереживо з ниток, суцвіття яких витворює рукотворну гаму краси, від якої очей не відведеш.

У них немає одягу без вишивки — от яка штука, і це відкриття, як ніхто інший, має усвідомити якнайглибше саме українець! Ми чомусь — теж такі самі! І за цією ментальною прикметою майя ближчі нам, українцям, аніж сусіди поляки чи росіяни, приміром, які вишивок особливо не культивують і з нас навіть, ковзаючи по землі у своїх кирзаках, кепкують.

Чому так? Улюблена тема дослідників: майя як галактичні блукальці тільки на Юкатані сконцентровано себе проявили, чи висадилися вони й на інших континентах — у Єгипті, біля Тибету і ще багато де могли жити? А може, не випадково саме українцю з–поміж інших, аж надто інтелектуально крутих націй було дано розгадати їхню навіть не те що мову, а душу, їхній генетичний код чи навіть код галактичний?

Дивлячись, як ці юкатанські «гуцули» витинають своїх «коломийок», я думав про те, що нічого у цьому гармонійному і прекрасному світі не буває випадковим.

А смисловий фінал днини у моєму житті на тему майя я би зобразив так: під’їжджає до мене із пропозицією проїхатися на велосипеді–таксі майя, що зветься Ернесто. Я йому по дорозі щось розповідаю про Ернесто, але Хемінгуея, його тезку, а відтак наш ровер мало не б’ється колесом об стіну. Піраміда!

Вона тут — найвища на Юкатані. Впирається у небо. Місто називається — Коба. Як і тисячу літ тому. Як і Київ був таким же на ймення міленіум років назад.

Піраміда Коба знаменна не тільки рекордною висотою — по ній можна ходити. Підніматися вгору. Аж до неба!

І сотні мурашок людських на моїх очах це роблять. Сходами — вперед і вище! І не дивися вниз, як учив мене тато, коли я ліз на черешню.

Але попробуй тут зійти на вершину: сходини ті, рукотворно–пірамідальні — близько метра висоти. Тут не розженешся. На чотирьох треба вилазити на кожну наступну сходинку, кам’янисто–бриласту.

Я додряпався до середини. Важко фізично, мушу признатися. Тим паче, що треба ж вертатися з неба на землю, а це, як казав унизу Ернесто, набагато важче. Можна за милу душу зірватися із цієї карколомної драбини.

А чого дряпатися? Може, й досить. Посередині зупинюся. Між Землею і Небом. Тут добре думається. Що ж то з нами діється? Із моєю отою близькою і дорогою, але неначе трохи схибленою ріднею, що зветься людством.

ЛЮДСТВО

ЯК БАГАЦЬКО НАС Є!

У селі сталася новина: у сім’ї Кумарів народився син. Назвали його Наргіс. Сталося це 31 жовтня року. Місце події — село Маллі, що в Індії.

І що тут такого? Подумаєш, новина, навіть не загально–сільського, а не більше ніж внутрісімейного масштабу.

Та ні. Новина — глобального масштабу. Раніше такі події траплялися раз у сотні тисяч років, а тепер ситуація різко змінилася, але все–таки

Річ у тому, що новонароджений — семимільярдний мешканець планети Земля.

Вітали ювілейну дитину зі всіма почестями. От тільки достеменно невідомо, чи зробив це ще один хлопчина, котрий святкував два тижні перед тим свій день народження. Йому виповнилося 12 років. Теж фігура планетарна, хоча треба добряче глобус крутнути, щоб знайти його рідне помешкання. Я колись був там. На околицях, у горах, лежить сніг, а в самому місті можна загоряти.

Місто це відоме з часів принца Австро–Угорської імперії, у якій жили мої дідусі і бабусі. Звідси розпочалася

Перша світова війна. Це столиця Боснії і Герцеговини — Сараєво.

А сараєвець Аднан Невіч — 6–мільярдний мешканець Землі.

Хлопці ввійдуть в історію, хоча у цьому заслуга усього людства та його ударників на репродуктивній ниві. Але я звертаю увагу на головне, глобально–феноменальне: між ними — лише 12 років. Від шостого до сьомого мільярда людство йшло трохи більше десяти років.

До першого мільярда людство йшло років. тисяч і 12 років. Ростемо ж ми, гей!

До другого мільярда доповзли за сотню літ — протягом усього XIX століття. А вже третій здолали протягом віку Ісуса Христа — за 33 роки.

Відтак, якщо вивести середнє арифметичне, кожне поповнення на мільярд здійснюється саме за 33 роки. Але, підкреслюю, в середньому, бо динаміка зростає у геометричній прогресії.

До речі, коли Спаситель відкупляв людство, було того людства якихось дві сотні мільйонів — трохи більше, ніж нинішня вимираюча в імперському похміллі Росія.

Якби довелося жити у той час, коли Нестор–літописець вважав би мене своїм предтечею, а Ярослав Мудрий не мовчав би у бронзовій незворушності навпроти вікон моєї київської квартири, а із притаманною йому мудрістю вів би Україну до Європи крізь Золоті Ворота, тоді нас, землян, було мільйонів. Шість Україн чи одна п’ята Китаю.

Переді мною унікальна турнірна таблиця — у якому році скільки нас було. Мені, ясна річ, нетерпеливиться знайти рядок навпроти року Божого –го, найважливішого для мене за всі 4 мільярди років існування планети Земля, бо це дата мого приземлення тут у черговому житті. 2 землян вітали мою появу на світ. Себто було на віртуальних уродинах майже три мільярди душ мінус майже півтора раза населення Російської Федерації. Не тодішньої, а нинішньої. За півстоліття з гаком моєї тимчасової, але прекрасної мандрівки цією улюбленою голубою планетою, тобто протягом прожитого уже мого життя, на моїх очах стало, як відомо, із не цілих трьох — уже більше семи мільярдів сучасників.

Далі я наведу вам когорту дуже цікавих лідерів із дуже промовистого показника — Саудівська Аравія, США, Росія, Південна Корея, Індія, Велика Британія, Туреччина, Франція, Китай. Це держави, які мають найбільший відсоток у ВВП не на охорону здоров’я, тобто збереження того, почасти хворобливого, людства, а на армію, тобто на те, щоб у випадку чого нищити це двоноге гарматне м’ясо сотнями мільйонів, як це було у минулому, двадцятому столітті, яке станом на аналогічний період, тобто на 12–й рік, спокійно собі дрімало, а потім бабахнуло двома вселенськими бойнями — світовими війнами.

Але то марна справа. Наведу інший громогласний перелік — Токіо, Делі, Мумбай, Сан–Паулу, Дакка, Мехіко, Нью–Йорк, Калькутта, Шанхай, Карачі, Лагос, Кіншаса, Пекін, Маніла, Буенос–Айрес, Лос–Анджелес, Каїр, Ріо–де–Жанейро,

Стамбул. Найбільші мегаполіси планети, які переступили давно 10–мільйонну планку. Якщо пролетіти літаком над цими мурашниками у погожу погоду, це я стверджую із власного досвіду, можна зримо, картинно і феноменально відчути, що таке людство! Рій несосвітенний.

Це в Україні кудись зникають мільйони народонаселення, а на планеті, щоб ви знали, — навпаки.

ЩОСЕКУНДИ НАС СТАЄ
НА ТРОЄ БІЛЬШЕ!

«Демографія — це доля», — сказав французький філософ Огюст Конт.

Тотальна конкуренція — економічна, мілітарна, наукова, культурна, спортивна — у цьому, власне, й полягає основний смисл взаємин між державами у всі часи. Але є змагання, у якому людство виступає єдиною командою у ймовірному галактичному суперництві із поки ще невідомими нам позаземними цивілізаціями. Змагання це — розмноження людства на цій планеті.

Немає підстав стверджувати, цей процес — висхідний і прямолінійний. Періодичне проведення тотальних боєнь, що їх вчені культурно поіменовують світовими війнами, а також невблаганне поширення стихійних планетарних епідемій призводили до колосальних втрат. Приміром, у II–III століттях епідемічні хвороби скоротили населення Китаю і Середземноморського басейну на 25 відсотків.

Скажімо, одна лише бубонна чума прорідила європейські народи протягом XIV століття, скоротивши їхню чисельність із 79 до 60 мільйонів. Пошесть цієї ж чуми, а також нашестя монголів призвели до зменшення населення Китаю із до 75 мільйонів у тому ж столітті. Що вже говорити про десятки мільйонів жертв новітніх світових воєн, тоталітарних експериментів та масових голокостів у наш час, де вже фігурує багатостраждальна українська нація.

Шалений темп зростання розпочався із XVIII століття, коли із –го по рік населення планети зросло на 80 відсотків, уперше перетнувши мільярдний рубіж. Починаючи із року ми впевнено вийшли на 80–мільйонне планетарне сімейне поповнення — по одній об’єднаній Німеччині щороку.

Для збільшення людства на один мільярд з року досить було самовіддано потрудитися на репродуктивній ниві невтомним землянам якихось 20 літ, але вже далі усі попередні рекорди полетіли шкереберть — для мільярдного поповнення було досить уже 8 років, хоча від першого до другого мільярда йшли 75 років, і це був вражаючий рекорд. Поки новонароджений землянин досяг шкільного віку, чисельність подібних йому поповнилася на цифру із шістьма нулями, — так, як це трапилося, принаймні, протягом – років. А абсолютно рекордною поки що є п’ятирічка – років.

Сьогодні людство набрало стабільного темпу, а саме — поповнення особового складу на трьох землян щосекунди (це не народжуваність, а саме природний приріст).

XXI століття тільки розпочалося, а от у XX, здавалося б, такому кривавому, що відбувалося?

Зростання людства у XX столітті (у мільйонах чоловік)

А тепер дозвольте підвести вас до думки, що оті приголомшливі темпи народжуваності людства — то ще не біда. Навіть не півбіди. Творець, тримаючи у долоні ці мільярди дорослих ембріонів, що плодяться в геометричній прогресії, має підстави турбуватися не кількістю всезростаючих гомінідів, а якістю — взаєминами між ними. Суть не в тому, що людство множиться, а в тому, що за своїм особовим складом воно стає іншим.

Ми з вами, українці, належимо до білої раси. Не зле, що є у нас свої расисти, які вважають нас арійцями. Так от, доповідаю вам, що ця раса, безумовно, найбільш продуктивна і розвинута (не в образу іншим), — вона зникає.

З демографічної точки зору, широко прийнятим є поділ людства на три групи, у яких процеси популяції протікають по–різному. Отже, у першу групу виділяється «золотий мільярд» (точніше — 1,2 мільярда). Другий світ — це нові індустріальні країни, включно з Китаєм та Індією, сюди ж входять і пострадянські держави, зокрема Україна (2,5 мільярда), і третій світ — практично той самий, що й виділявся в окрему групу при біполярній системі, — тобто країни, що розвиваються, а точніше, відсталі і слаборозвинені країни (3,3 мільярда).

Якщо загалом у світі кількість народжень на чоловік становить 23, то по групах цей показник відповідно становить — 12, 23, Незважаючи на коротку тривалість життя і значно вищу смертність, третій світ відтворюється все–таки із значним випередженням як середняків, так і особливо «золотого мільярда». За оцінками експертів ООН, здебільшого саме за рахунок цього ресурсу прогнозується доведення чисельності людства у році — до 9,4 мільярда, у –му — до 10,4, у –му — до 10,8 мільярда. Загалом Земля, за підрахунками більшості вчених, може прогодувати 15 мільярдів. До цієї фатальної цифри у розрізі століть не так уже й далеко.

Але кількісна інтрига все–таки віддалена, в той час як якісна уже нині проявляється вельми симптоматично.

Розподіл світового населення по регіонах планети (– роки та у відсотках)

Таблиця більш ніж промовиста. Уже сьогодні половина населення Землі — це китаєць або індієць. Прогнозується, що завдяки вищезгаданій політиці Індія у майбутньому випередить Китай і вийде на перше місце. (Як відомо, офіційний Пекін поставив стратегічну мету — знизити темпи приросту до 1 відсотка у році. Тим не менше, населення Китаю у році становило 1,3 мільярда. І все ж це, очевидно, більш сповільнені темпи, ніж попередні).

Цивілізаційний лідер людства останніх століть — Європа — кожні 50 років скорочується майже удвічі. У процентному відношенні європейців на планеті стане утричі менше на середину нинішнього століття в порівнянні із серединою минулого, ХХ ст. У рядках, у яких спостерігається динаміка зростання, провідною рушійною силою є ісламський світ.

Варто бодай пунктирно зупинитися не тільки на середньостатистичній, а й на якісно–віковій характеристиці сучасного людства, оскільки тут відбуваються разючі промовисті зміни. Справа у тому, що когорта сеньйорів, тобто людей похилого віку, зростає значно вищими темпами, ніж людство у цілому, — на 2 проценти практично щороку. Пояснюється це тим, що якщо у році середня тривалість життя на Землі не дотягувала до піввіку і становила 46 років, то у році ця цифра становитиме 76 років. Це означатиме, що медіальний вік зміниться із 25 на 38 років.

Якщо у розвинутих країнах громадяни понад 60 років становлять тепер п’яту частину, то до середини століття їх буде щонайменше третина. Частка 65 і більше буде із 8 відсотків нині до 16 відсотків у році.

А вже у цій пенсійній категорії є свої рекордсмени — ті, яким 80 і більше. Їхній щорічний процент зростання — уже не 2, а 3,8 відсотка. Про що свідчать ці тенденції? Про безпрецедентне старіння людства, особливо у його респектабельній частині. Якщо у році на одного пенсіонера припадало 6,5 працюючих, у –му — 5,5, то у –му ця цифра впаде до 2,2, а у –му — півтора годувальника на одного співвітчизника, який перебуває на заслуженому відпочинку.

Вікова структура людства у – роках (у відсотках)

Серед цих штрихів до глобального портрета людства виділяються два визначальних мазки — багата, розвинута частина людства невблаганно скорочується і старіє, а бідна та слаборозвинута — так само невблаганно зростає і молодіє. У цьому й полягає головне протиріччя сучасної доби, яке лежить в основі катаклізмів, що вже згущуються хмарами над планетою.

Мова якраз і йде про розв’язання того самого головного протиріччя, яке людство або розв’яже, або воно, протиріччя, доведене до крайнього загострення, покінчить із самим людством, тобто доведе його до самогубства за формулою суїциду, старою, як світ, — у результаті зіткнень бідних з багатими — зіткнень, які призводили до загибелі держав і династій, класів і кланів, мільйонних мас та їхніх верховних повелителів.

Коли справжня трагедія — цунамі, що прокочується смертоносною хвилею з кінця в кінець Індійського океану і забирає тисяч життів, то стан потрясіння переживає, сидячи перед телевізором, кожен з нас.

Але коли щомісяця інша трагедія — голод — забирає життя лише дітей (без врахування дорослих), що дорівнює трьом цунамі — 1,2 тисячі смертей — за годину? Причому це цунамі — не одноразове, а постійно діюче.

А можна його поіменувати ще й соціальним вулканом, який набирає вибухової сили у планетарних масштабах, бо від побаченого не тільки в Україні, а й в усьому світі Тарас Шевченко здригнувся би від того, як високо багаті піднялися над бідними.

ПОРТРЕТ СМЕРТНИХ
«БОГІВ»

Безпрецедентне соціальне розшарування у планетарному вимірі, прірва між бідними і багатими все зростає, поглинає мільйони жертв голод як прояв зубожіння мільярдів. Усе це визначило порядок денний безпрецедентного Форуму тисячоліття з нагоди 50–річчя ООН та початку нового тисячоліття з участю чи не вперше у світовій історії мало не всіх глав двох сотень держав.

Літописці Шумеру дуже скрупульозно складали хроніку правління своїх божественних правителів, які, як відомо, правили на своїх зикуратах тисячі літ у відповідності до того, що повний цикл обертання на орбіті планети у 26 тисяч разів довший, ніж наша пробіжка по колу навколо Сонця. Давайте і ми тепер, на фініші «Календаря майя», познайомимося ближче із сильними світу цього, у руках яких знаходиться доля нашої маленької планети. Саме вони, ці модерні фараони, запровадили людство за поріг третього тисячоліття.

Порядок абсолютно ні про що не свідчить, і розпочнемо, для прикладу, із президента Франції Ж. Шірака, про якого говориться, що він провів свій скромний голідей у різорті за доларів за ніч. Вище над ним — знімок генсека Куби Ф. Кастро, який серед усіх тодішніх володарів найдовше при владі — 41 рік. Треба сказати, що серед гостей Нью–Йорка задекларований практично один його однодумець — президент Конго Деніс Сасоу Нгусо, який виграв референдум на підтримку марксистської конституції.

Є особлива категорія, яку варто розпочати із прем’єр–міністра Кампучії Самбеша Гун Сена, уряд якого причетний до геноциду 2 мільйонів своїх співвітчизників. Президент Буркіна–Фасо капітан Блайзе Сомпаре звинувачується у фізичному усуненні свого попередника, також капітана — президента Томаса Санкара. На вигляд — доволі інтелігентний пан в окулярах, подібний до нашого колишнього співвітчизника Берії; президент Руанди Май–Ген Паул Каджаме поклав мільйон голів одноплемінників як плату за свій прихід до влади.

Натомість є й такі, котрі самі до владарювання були жертвами. Серед них — президент Хорватії С. Месіч, хоча йому довелося бути також останнім лідером колишньої Югославії. Президент Кіпру Г. Клерідес також має тюремний стаж як в’язень фашистського концтабору. Резонансний друг Росії і ворог Америки венесуелець Хуго Чавес — також колишній політв’язень. Свого часу зазнавав переслідувань від влади і прем’єр–міністр Греції К. Сімітіс, але йому вдалося–таки втекти до Німеччини — натомість провела роки в ув’язненні за його переконання рідна дружина.

Із таких прикрих біографічних реалій колеги–президенти мали б зробити висновки і міцно хапатися за таке смертельно небезпечне знаряддя, як влада, котра часом, як бачимо, буває безжалісною до тих, хто її невміло утримує в руках.

З цього не хотів робити висновки прем’єр–міністр Гренади К. Мітчел, котрий взяв собі за звичку ходити крадькома, без охорони та без її відома, у пляжні ресторани, такі привабливі у його екзотичній країні. Цілком протилежний характер має шановний колега — перша особа Індонезії А. Вагід, котрий не наважився ввійти у президентський палац, а пропустив уперед віщуна і доручив вигнати звідтам злих духів.

Так само не піддається порівнянню із відчайдушним гренадцем прем’єр–міністр Ірландії Б. Аген, котрий не може тинятися по шинках з тої простої причини, що він ніколи у рот не брав спиртного і за цим показником у президентській компанії поки що представляє клуб тверезості в одній особі. Якби раптом головним начальником у Росії став Єгор Кузьмич Лігачов, котрий не так давно організував у СРСР боротьбу із пиятикою та вирубування виноградників, він би цей клуб подвоїв своєю персональною присутністю.

Коли вже зайшла мова про криваві «розбірки» між владоможцями, то король Марокко Мухамед Шостий в інтересах профілактики правопорядку в своєму найближчому оточенні та дотримання лояльності влаштував 20–хвилинне публічне телецілування його монаршої правиці, що мало засвідчити посполитим, ачей є повний порядок у королівському дворі.

Влада земна — не небесна. Коли вона прагне стати такою, то це виглядає дуже вже кумедно.

Але у «столиці світу» владики вели себе вельми по–земному. Заклопотані долею людства на саміті тисячоліття в Нью–Йорку земні «ідоли» все ж знаходили вільний час для дозвілля та відпочинку. Президент Конго поставив собі за мету відвідати багатющий нью–йоркський зоопарк. Представникові Чорного континенту надто вже зімпонувала чарівна горила, від якої він не міг відвести очей і врешті запропонував тутешнім офіціалам повернути її додому, в джунглі.

Одна із численних дружин лідера Саудівської Аравії мала інше зацікавлення — на Уолл–стрит їй сподобалися двоповерхові автобуси, які вона тут же виявила бажання придбати. Міністр охорони здоров’я Руанди спеціально покинув приміщення ООН, щоб подивитися, як працюють високотехнологічні сміттєвози, що викликали у нього соціально–державний інтерес.

Але давайте продовжимо знайомство із тими, хто переводить нас за межу тисячоліття. Другий раунд представлення розпочнемо із випускниці університету в Монреалі В. Віке–Фрейберда, яка стала президентом Латвії і якій здобутих у Канаді знань із психології та лінгвістики цілком достатньо, щоб забезпечити у своїй країні не менше ніж –доларову зарплату. До речі, демократичний «матріархат» спостерігається і поблизу наших сусідів–балтійців — президентом Фінляндії вперше стала жінка Т. Халонен.

Представництво прекрасної половини у найвищому світовому істеблішменті, здається, на цьому вичерпується, і повернемося знову до половини сильної. Міцність характеру та намірів демонструє президент Малаві Б. Малазі, який збирається у своїй державі запровадити смертну кару за зґвалтування як запобіжний засіб проти СНІДу. Його колега із Нігеру Т. Мамаду демонструє свою рішучість у дещо інший, «гуманний», спосіб — взяв та й видав наказ заборонити платити зарплату урядовцям.

Коли вже зайшла мова про гроші, то президент Габону О. Бонго перебуває під слідством за відмивання брудних капіталів через світову мережу Сітібанку. Натомість прем’єр–міністр Словаччини М. Дзирінда здійснює аналогічні акції стосовно свого попередника.

Є у характеристиках такий неприємний термін, як «вороги». Йдеться про відомий список неприятелів преси. Потрапили сюди, до речі, перші особи Анголи та Казахстану. З іншого боку, у представленні президента Грузії А. Шеварднадзе сказано, що він уникнув кількох замахів, котрі організували його політичні противники.

Але досить цих тяжких випадків. Подивимося, приміром, з яких професій виростають президенти. Красень–колумбієць А. Пастрана до президентства мав неабияку популярність як тележурналіст, що, зрештою, і стало вирішальним фактором його перемоги на виборах. Професору фізики із 30–літнім педагогічним стажем Р. Мейдані й не снилося, що йому судилося стати президентом Албанії у сутужний час її історії. Президент Румунії Е. Константинеску — відомий професор геології, який уклав перший кристалографічний атлас своєї країни. Президент Ірану Мухамед Хатамі — автор поетичної книги «Хвилі страху», яку зобов’язано знати усім вищим чиновникам. Полюбляє вдаватися до філософії прем’єр–міністр Ефіопії М. Зенаві, оскільки усі його піддані знають, що, за його власним формулюванням, його влада ґрунтується на двох речах — на страху і на надії. А президент Литви В. Адамкус видавав під час Другої світової війни підпільну газету «Молодь! На сторожі!»

Коли вже зайшла мова про освітній рівень, який у політиці — не така вже й поширена річ, то як тут не згадати випускника Сорбонни у Парижі, президента Камеруну П. Б’яла. Але своєрідним рекордсменом–ерудитом є президент Мозамбіку Ж. Чізано, котрий розмовляє вісьмома мовами.

Правда, не всі мали змогу здолати такі монблани науки та освіти. Як–от, скажімо, президент Мальдівів М. А. Гайюм, що був десятою дитиною серед двадцяти п’яти нащадків його батька. У Європі така демографічна плодючість — річ не така поширена, як у країнах третього світу, але бути наймолодшим серед п’яти дітей, як президент Австрії Т. Клестіль, — теж доволі почесно.

Виріс у дитячому будинку й улюблений президент усіх туркменів С. Ніязов — його сім’я загинула під час землетрусу року, а батько ще раніше — на війні.

Звичайно, його біографію не порівняєш із дитячими та юнацькими роками представника найстаршої на планеті монархії — принца Монако Альберта. Це ж стосується і Абдуллаха Другого — 43–го короля Йорданії.

І річ не тільки у походженні. Як нам може не позаздрити, із нашими найрозлогішими у світі чорноземами, президент Ботсвани Ф. Могае, адже йому випала доля управляти державою, дві третини території якої — піски. Або уявіть собі, що поруч із лідером Китаю Цзян Цземіном, за плечима якого майже півторамільярдна жива сила, сидить собі з таким же суверенним голосом на форумі ООН президент держави Науру Б. Домійго, населення якої — десять тисяч громадян.

Нагадую, що цей колективний портрет сильних світу цього змальовано саме на порозі третього тисячоліття. Тоді один із нас, посполитих, житель Нью–Йорка Герман Гербанд, який проживає неподалік від того місця, де відбувався саміт, взяв та й утнув таку штуку. Йому днями і ночами не давало спати оте збіговисько шумом і гамом нескінченним. Пана Германа це роззлостило до краю — якось серед білого дня він взяв та й вилив із свого балкона фарбу просто на голови поліцаїв. Йому, вибачте, начхати на світове політиканство, коли спати хочеться. 82–річного пустуна навіть заарештували, а коли роз’їхалися гості — відпустили додому.

Нині цей владний іконостас оновився докорінно, бо це тільки власть імущим у момент посадового вивищення видається, що вона, влада, буде в їхніх руках вічно, а так вона тлінна, та ще й смертельно отруйна в момент прощання з нею, що пізнали на власній шкурі жертви «арабської весни».

ВСТАНЬ, ТАРАСЕ,
ПОДИВИСЯ!

Тодішній, цей небачений досі саміт із його головним рішенням можна розцінювати як акт пробудження, оскільки ці загальні збори людства, що враз прокинулося, прийняли «Декларацію тисячоліття» як всесвітню клятву самим собі «звільнити наших співбратів — чоловіків, жінок і дітей — від принизливих і нелюдських умов граничної бідності». У декларації міститься благородна і смілива програма, що ґрунтується на колективній відданості всезагальним правам людини і соціальної справедливості.

Цей перший документ глобального регулювання охоплює вісім життєво найважливіших сфер, у яких світова спільнота зобов’язалася змінити ситуацію. Отже, вісім глобальних гуманних цілей:

1) ліквідація зубожіння і голоду. Скоротити вдвічі частку населення, що має прибуток менше долара у день, і зменшити удвічі голод;

2) забезпечення загальної початкової освіти. Добитися того, щоб усі діти Землі могли отримувати в повному обсязі початкову шкільну освіту;

3) заохочення рівності між чоловіками і жінками та розширення прав і можливостей жінок. Ліквідувати, бажано до року, але не пізніше року, нерівність між статями у сфері початкової та середньої освіти;

4) скорочення дитячої смертності. Скоротити на дві третини смертність серед дітей у віці до 5 років;

5) поліпшення охорони материнства. Знизити на три чверті коефіцієнт материнської смертності;

6) боротьба із ВІЛ–СНІДом, малярією та іншими захворюваннями. Зупинити поширення ВІЛ–СНІДу і покласти початок тенденції до скорочення захворювання;

7) забезпечення екологічної стабільності. Скоротити удвоє частину людей, що не мають постійного доступу до чистої води і каналізації;

8) формування глобального партнерства у цілях розвитку. Реформувати допомогу і торгівлю з особливим врахуванням інтересів бідних країн.

Варто звернути увагу на мету першу — до року скоротити граничне зубожіння у два рази. Не більше і не менше. Постановка питання про скорочення лиха наполовину означає, перш за все, різке скорочення дитячої смертності, надання освіти всім дітям. У році було прийнято рішення, як це робилося в СРСР, — підбити підсумки першої п’ятирічки боротьби із глобальною бідністю у «Декларації тисячоліття».

Висновок ООН звучить так: «Показники прогресу викликають розпач. Більшість країн відхилились від курсу реалізації більшості положень «Декларації тисячоліття». У деяких важливих галузях розвиток людини нестабільний, а існуюча значна нерівність поглиблюється. Можна користуватися дипломатичними формулюваннями і чемними термінами для того, щоб охарактеризувати відставання від цілей, накреслених у «Декларації тисячоліття». Однак не можна допустити, щоб фразеологія маскувала просту істину: обіцянка, дана біднякам світу, не виконується».

Нічого нового під сонцем — багаті кинули бідних. Один чи півтора мільярда — решту п’ять з половиною. Показали їм, тим, що на дні, ті, що згори, комбінацію із трьох пальців, добре відому за українським фольклором як дуля.

Людство в особі нинішніх власть та майно імущих розпочало тисячоліття несолідно і безвідповідально. Ситуація така, що темпи скорочення світової нужди повинні складати 2,7 відсотка на рік, а насправді у перші п’ять років мало місце скорочення лише на 1,7, тобто зусиллями урядів країн самих умираючих, а не респектабельного світового співтовариства.

Завдання ставилося таке: довести допомогу бідним країнам на рівні 0,55 відсотка ВВП багатих країн. Такий собі глобальний соціалізм — перерозподіл бюджету в мініатюрних масштабах — на рівні сотих відсотка. Але якщо мати на увазі, що 22 найкрупніші донори — це 20,2 трильйона доларів ВВП, воістину — є чим ділитися, бо навіть півпроцента — це мільярдів доларів на рік. А лідерам — США і Японії — належало б свою частку довести до 38 і 13 мільярдів відповідно.

Ні лідери, ні середняки цього не зробили. Варто також не забувати, що якби завдання декларації було виконано, то все одно майже мільярд житиме в умовах, які кваліфікуються як крайня бідність. Автори цього чесного і безкомпромісного документа на його обкладинці зобразили колаж із двома стрілками, що виходять з однієї точки — вгору і вниз.

А в підзаголовку акцентується на тому, що людство перебуває на роздоріжжі: «Дизайн обкладинки відображає уявлення про рік як переломний момент у розвитку людини Уряди країн світу стоять на роздоріжжі. Якщо вони будуть продовжувати поводитись, “як завжди”, рік стане роком провалу обіцянок, проголошених у “Декларації тисячоліття”. Або вони будуть діяти так, щоб їхня клятва неімущим людям Землі втілилась у життя, тоді зуміють перетворити рік на перший рік Десятиліття розвитку, допоможуть країнам повернутися на шлях реалізації до року цілей ООН у галузях, сформульованих у “Декларації тисячоліття”, розроблять нову, більш справедливу модель глобалізації».

Від року, на превеликий жаль, нічого не змінилося. Нині, у році, навпаки, товстосуми ллють крокодилячі сльози — мовляв, криза.

Уже давно шість мільярдів мали би повстати проти одного. Це катастрофічна диспропорція імущих і неімущих. Гладких і убогих. Першосортних і останньосортних.

А тут якось навпаки: жебраки, коли товстосуми виставляють свої казкові статки напоказ, накопичення яких практично ніяк не узгоджується із призначенням людини, просто «лащаться». Для мене незбагненною є якась така тваринна, стадна втіха, яку демонструють із задоволенням бідняки, коли читають чи слухають із «ящика» чергові рапорти про список «Форбс». Ну добре, вони, ці ультрасупермільярдери, впиваються від щастя, що потрапили у цей список, а ти чого підскакуєш, голодранцю?

От що робиться, до речі, із тим злощасним списком. Його вперше очолив, між іншим, мексиканець — медіа–магнат Карлос Слім Гелу — 53,5 мільярда доларів. Білл Гейтс — на другому місці — 53 мільярди. Але зверніть увагу — вони торгують не нафтою чи газом, а знаннями. Їхній бізнес — інтелектуальний, креативний, когнітивний.

Усього їх у списку, у кого мільярд і більше, — чоловік. Із 55 країн. Сукупний капітал зріс за рік на 1,2 трильйона доларів. Більш ніж стрімко зросла на газі економіка Росії.

До речі, у РФ протягом одного року кількість мільярдерів виросла із 32 до 62 олігархів. Правда, світовий рекорд все ж за Китаєм: із 28 до Але китайці вичавили це бабло із півтора мільярда ротів, а росіяни — із півтори сотні мільйонів. У 10 разів менше.

У США кількість мільярдерів різко пішла вниз — із до Наситилися. Список подає інформацію, що в Україні було чотири представники глобальних грабіжників, а стало п’ять. Правильно казав колись Л. Кучма, що наш олігархат — це тюлька в порівнянні із російськими китами. Що вже говорити про американців.

Італійський статист Корадо Джіні, незважаючи на скромність своєї професії, вивів один із найуживаніших параметрів сучасного поляризованого людства, який так і називається — коефіцієнт Джіні. Йдеться про математичне вимірювання головного у людських стосунках — про математичну формулу Справедливості.

0 — це ідеальна рівність, а 1 — це ідеальна нерівність.

Найбільш справедливими на планеті державами є Норвегія і Швеція із коефіцієнтом Джіні — 0,

США — це 0,38, а «золотий мільярд» загалом — 0,

Середній показник по людству — 0,

В Україні коефіцієнт Джіні — 0, Країни із ще більшою різницею між бідними та багатими на континенті немає. Держави із таким коефіцієнтом тримати у мирі людей на спільній території теоретично не можуть.

Наш великий Кобзар, хоч і не був ніколи за кордоном, відчув, що наруга багатих над бідними, проти якої він підняв свій могутній голос, стане глобальною хворобою людства, від котрої воно якщо не загине, то втратить моральне право на існування.

ЩЕ НЕ ВМЕРЛА УКРАЇНА?

Де на глобальних просторах цивілізації ХХІ століття перебуває країна, у якій мені випало жити і яка так гірко насміхається над собою, забавляючи навколишній світ своїми крутими електорально–революційними ігрищами?

Дозволь, шановний співвітчизнику, відволікти тебе від політичних спектаклів, на яких усе ті ж лицедії вже вкотре ставлять усе ту ж саму клоунаду, відволікти і змусити, взявши голову в руки, бодай на мить задуматись над тим, що реально відбувається за вікном — у який час і в якій країні ми перебуваємо, якими є глобальні координати нашого буття?

ООН щороку друкує «Доповідь про розвиток людини» — фундаментальне дослідження про сучасне людство, про місце в ньому кожної із країн світу, які піддаються аналітично–статистичному діагностуванню. Своєрідна турнірна таблиця людства, на якій, як у футболі, кожна країна займає місце у відповідності до «набраних очок».

Із чого виходили оонівські арбітри, виставляючи кожному учасникові історично–планетарної гри цілком конкретний порядковий номер, який іменується рейтингом держави на тлі цивілізації початку ХХІ століття?

Виходили з того, що цінність держави чи буквальна її придатність для життя людей (є країни, найбільш придатні для життя, приміром, слонів чи черепах, а цього разу мова йде про придатність для життя гомо сапіенс) полягає у тому, наскільки ця держава створила умови, щоб кожен її громадянин міг «прожити довге і здорове життя, отримати освіту й оволодіти необхідними ресурсами для забезпечення гідного рівня життя».

За одиницю виміру взято так званий Індекс людського розвитку, який вираховується за трьома компонентами — дохід, освіта, здоров’я.

Очевидно, важко знайти оптимальнішу формулу, оскільки людині притаманне прагнення перебувати якомога довше на цій Землі, жити на ній здоровою, як богоподібна істота, оволодівати фахом та знаннями, які водночас є засобами для примноження рукотворного багатства планети і для отримання матеріальних, фінансових та інших благ, що роблять життя безпечним, приємним та гідним Її Величності Людини.

У конкретному вимірі застосовуються такі показники: валовий внутрішній продукт на душу населення, як вимірник соціально–економічної спроможності держави, тривалість життя як найточніший датчик його здоров’я, рівень освіти як показник цивілізованості нації і людини.

У планетарній сім’ї — кричуща нерівність і несправедливість, але загалом у всій своїй сукупності людство все–таки розвивається — той самий інтегральний Індекс людського розвитку (ІЛР) зростає, йде вгору.

Є тільки 18 країн на планеті, індекс яких протягом – років не зростав, а падав. 18 із майже двох сотень держав, 18 аутсайдерів із сумарним населенням у мільйонів (денце келиха із шампанським, на верху якого — «золотий мільярд» щасливого люду), 18 неблагополучних носіїв регресу на фоні всезагального прогресу. Серед них разом із Ботсваною, Зімбабве, Танзанією та іншими реліктами — Україна. Так що у такій компанії нам саме на часі проводити електорально–ритуальні, регіонально–племінні танці у виконанні наших омандачених, одурманених туземним плем’ям жерців.

У телелавинах піар–дурману прориваються часом на поверхню «програмні» прожекти, у порівнянні з якими Микита Сергійович Хрущов із його «комунізмом у році» відпочиває. Так звідки обіцяють витягувати Україну наші браві швейки від політики в авангард людства?

Нове тисячоліття Україна зустріла на 78–му місці за рейтингом ООН. Напевно, вершити долі людства будемо із сусідами, які розмістилися поруч з нами й услід за якими ми зайняли своє заслужене місце, а саме неподалік, скажімо, від Самоа (Західної) та Сент–Люсії. Пропоную пошукати на карті цих любих друзів, поруч з якими ми крокуємо по життю.

Правда, якщо невмирущий слов’янський інстинкт покличе нас шукати рідних братів по крові, то доведеться дряпатися по глобальній драбині за кільканадцять щаблів, бо Росія заскочила аж на 62–ге місце, а «авторитарна» Білорусь також височіє над нами, світочами демократії, на 67–й сходинці.

Однак це нелюбі нам партнери по СНД, а нам туди не треба. Нам подавай Європу, до якої ми, як твердять наші кандидати від влади, різко наблизилися. Хоча водночас нам якось образливо, що ми такі революційні і помаранчеві, а нас туди не беруть, як східних сусідів, таких же, як і ми, вчорашніх братів — піддослідних кроликів у тріснутій комуністичній колбі.

Чим ми гірші? А тим, що новобранці ЄС не в кінці сотні, а входять у провідні перші 50 країн світу: Латвія — 48 місце, Словаччина — 42, Хорватія — 45, Литва — 39, Естонія — 38, Польща — 36, Угорщина — 35, Чехія — 31, а Словенія взагалі у тридцятці — найвище з усіх 27 посткомуністичних державних новоутворень за підсумками завершення третьої світової «холодної війни».

Якщо анатомізувати рейтинг за складовими, то ВВП на душу населення відображає не тільки економічну могутність держави, а, перш за все, продуктивність нації — скільки ця душа населення випродукувала цінностей. Що вона зробила, а не імітувала роботу чи слухала виборчі небилиці своїх вождів? Що зроблено — тут ні додати, ні відняти — математичний показник.

Українська душа, яка чомусь вважає, що вона дуже працьовита, виробила благ на долар. Тепер підемо вгору по драбині: Білорусь — долари, Росія — Було відомо, що росіяни можуть випити більше нашого, а тут, виявляється, й працюють удвічі вправніше. Нам єдине виправдання — ми відстали, бо на революцію ходили.

А як екс–червоні єесівці? Латвійці виробляють за рік благ на душу населення — 10 доларів, хорвати — на 11 , словаки — 13 , литовці — 11 , естонці — 13 , поляки — 11 , угорці — 14 , чехи — 16 , словенці — 19

Найкраща країна у світі за оонівським індексом — Норвегія, яка очолює турнірну таблицю, — 37 доларів на кожного вікінга. Залишається тішитися переказами, що ми є родичами тих скандинавів. Мало сказати — бідні родичі. Ще й нікудишні: трудимось на славу — у 5 разів менше і гірше, ніж вони.

Хоча не скажеш, що ми такі бідні, бо дурні. Оонівський аналіз об’єктивно показує, що рівень грамотності населення в Україні навіть самим норвежцям не поступається. Так у чому ж річ? Справа в тому, що мова йде про населення, а населенням керують ті, за яких ми голосуємо, чи, точніше, продаємося за гречку. Прочитавши це, Іван Якович Франко сказав би поетично і патріотично:

Ви чули коли–небудь у балачках наших політиків про таку штуку, як тривалість життя людського? При всій повазі до виробництва на душу населення, куди важливішим є існування самої цієї душі у її живій земній плоті. Чи може бути більшим сенсом держави і політики — не вкорочувати, а максимально продовжувати вік своїм громадянам?

Але у нас про таку «дрібницю» навіть ніхто не заїкається. Братове, які ніяк не поділять владу і толком не знають, що з нею робити, думають, що їхні теревені про політреформу, про конституційний суд, коаліції і опозиції, рейтинги і бюджети, про приватизацію і демократизацію повинні розжалобити нас до сліз. Виборча риторика — це розмова німого із сліпим, бо порожнє словоблуддя — не тільки не тривожить розум, а й не гріє душу. Це про них було сказано — як далеко вони від народу.

А десь там в аналітичних центрах розставляють по рядках держави не за тим навіть, скільки ядерних бомб вони мають чи скільки газу спалюють, а як довго в них живуть прості смертні, бо, зрештою, саме життя у його часовому вимірі є найбільшою нашою цінністю, бо немає вже нічого, коли ця цінність вичерпується.

В Україні вона вичерпується на 66–му році. Навіть у Сент–Люсії дотягують до 70–ти. Словенці живуть на десять років довше. І сталося це не тому, що вони вступили в ЄС.

В Україні люди живуть мало лише тому, що вони живуть в Україні. Залежність тут автоматична — не буває так, коли влада у державі гарна і сама вона така ж, а люди в ній вимирають.

Причина тут — не тільки соціальна. Ще більше нищить людей морально–психологічна атмосфера, у яку їм судилося потрапити.

Бо коли чергові вибори — це знову стрес і чергова пілюля розчарувань, бо коли знову вожді втягують людей у громадянську міжплемінну війну в цій «Африці у центрі Європи», бо коли політичні пігмеї знову і знову впиваються своєю ненаситністю, бо коли в гонитві за наживою вони готові перегризти один одному горло, бо коли ескалація ненависті отруює суспільство, бо коли життя минає, а світла в кінці тунелю не видно, — то де там до насолод земних, коли саме оте життя стає нестерпним

Принципово нове явище, що його породила наша респектабельна епоха, — вперше стало фактом те, що з’явилися країни, у яких середня тривалість життя — понад 80 років.

Підкреслюю, в середньому — включно із нещасними випадками, які не обирають жертв за віком і занижують загальну статистику. Реально здебільшого виходить понад

Стало нормою, коли сім’ї складаються із чотирьох поколінь. Коли людина не доживає до правнуків — це виняток. У цих країнах люди не вмирають — просто перестають жити. Поки що їх небагато, цих вісімдесятників, — Японія (82 роки — перше місце), Австралія, Ісландія, Канада, Швейцарія, Італія. Назвемо і тих, хто наступає їм на п’яти і не дотягує лише рік до восьми десятків, — Норвегія, Франція, Австрія, Нова Зеландія, Іспанія, Ізраїль.

У таблиці демографічних тенденцій просто під лупою шукаю держави, населення яких, всупереч глобальним висхідним цифрам, скорочується, як шагренева шкіра.

До 78–го рядка таких немає. Перша з поміж таких — Україна, навпроти якої сумні цифри: — 47,5, прогноз на –й — 41,8 мільйона.

В той час як оонівські плановики прогнозують у –му і роках, приміром, у США такі цифри — ,6 і мільйона, у Канаді — 31,6 і 35,1 мільйона, в Австралії — та 22,2 мільйона, в Мексиці — ,3 і ,1.

Навіть тим, що після нас у рейтингу і неподалік від нас за рівнем розвитку та історичною долею, і їм судилося примножуватись, а не вимирати: Туркменія — 4,7 і 5,5 мільйона, Азербайджан — 8,3 і 9,1, Киргизія — 5,1 і 5,9, Узбекистан — 25,8 і 30,7, Таджикистан — 6,4 і 7,6.

Навіть Нігер, який замикає турнірну таблицю людства і займає –ме місце, має історичну перспективу, бо нігерійців тих нині є 13,1 мільйона, а має бути 19,3 мільйона живих душ, хоча живуть вони в середньому лише 44 роки, протягом яких виробляють ВВП на душу — доларів.

Може, помиляються аналітики із ООН, що приписують нам стирання з лиця землі? Ні, вони лише підсумовують те, як ми живемо і куди рухаємося. Вони лише формалізують періодично тенденції, які гнітять нас щоденно і якими веде нас у прірву політичний клас, що у всьому своєму інтелектуальному та моральному банкрутстві постав перед нацією у персональних партійних списках на парламентських виборах.

Скільки дифірамбів було проспівано самим собі про грандіозні досягнення Майдану. Ай–яй–яй, як ми собою пишаємося, що ми такі роздемократичні.

І за що люди відморожували собі нирки на асфальті Хрещатика? І чого вони добилися своєю самопожертвою?

А того, що протягом торжества демократії – років Україна скотилася на 85–те місце у турнірній таблиці людства.

Ця таблиця виводиться ще із середини 90–х, але із року ООН за Індексом людського розвитку розподіляє людство на чотири окремі ліги–світи (колись було три світи — капіталізм, комунізм і третій світ):

1) країни із дуже високим рівнем розвитку (у вищу лігу включено 47 держав, які традиційно зачисляються до «золотого мільярда», а також такі країни, як Катар, Бахрейн, Барбадос);

2) країни із високим рівнем розвитку (країни від 48–го по 74–те місце, від Уругваю до Тунісу);

3) країни із середнім рівнем розвитку (держави від 75–го до –го місця, які практично не розвиваються, а деградують);

4) країни із низьким рівнем розвитку (так звані квазі–держави від –го до –го місця, або failed states, які не мають перспективи і трактуються як такі, котрі є непридатними для життя людини).

Тому я вас, дорогі співвітчизники, вітаю із сповзанням на крилах демократії у провальний третій світ, який «не розвивається і деградує».

МАСНА ПИКА
ГЛОБАЛЬНОГО ЕГОЇЗМУ

Поки в аналітичних центрах ООН голос волаючих у пустелі закликає до створення нової моделі, у реальному житті, як наслідок політичної безвідповідальності і короткозорості, яку поіменуємо таким визначенням, як глобальний егоїзм, витворюється модель, при найменуванні якої найперше напрошується такий фантом уже не у біблійних, а в реальних обрисах, як Апокаліпсис.

Зміну парадигми планетарного розвитку на межі тисячоліть можна визначити таким чином: замість біполярного ідеологічного балансу по лінії Захід–Схід прийшов біполярний соціальний дисбаланс по лінії Північ–Південь.

Окреслимо полюси цієї новітньої біполярності на час прийняття «Декларації тисячоліття», тобто станом на рік — на старті нового тисячоліття.

10 найбагатших і 10 найбідніших країн світу

(ВВП на душу населення у доларах США за паритетом споживчої здатності)

Коли до порівняння подаються п’яти– і тризначні цифри, то мова йде про різницю між ними мало не у сотню разів. Наразі співвідношення першої і останньої цифр — рівно у 70 разів. Назву гучного документа «Декларація тисячоліття» з означенням міленіуму належить сприймати у тому сенсі, що аутсайдерам із другої графи належало б наздогнати лідерів із першої протягом навіть не віків, а справді тисячоліття.

Доречнішим буде на полюси включити навіть не держави, а самих громадян–сучасників, які неначе однаковою мірою належать до роду людського і мають спільні родові та видові ознаки у контексті живої природи. Але вже реальний майновий ценз ставить питання не тільки про різне соціальне походження та соціальну приналежність, а й про родову відмінність.

Бо, приміром, у нашій славній Україні є жменька громадян, кільканадцять сімей, які за майновим цензом знаходяться у верхній частині стовпчика, що зліва, а решта, 95 відсотків загалу українського народу, живуть десь посередині між Бурунді і Танзанією. Україна — це така собі малесенька модель людства: із тлустими котами, що репаються і казяться від жиру, і голодними нащадками Тараса Шевченка, але не того Кобзаря, викупленого із рабства, а того, що ще був кріпаком поміщика, котрий нашим олігархам у підметки не годиться.

Нині у світі така відмінність між людьми за майновим цензом, що двох однакових істот важко в однаковій мірі назвати людьми. Ще ніколи — від кроманьйонців до майже нинішніх кіборгів, протягом десятків тисячоліть еволюції не було такої різниці у матеріальних умовах існування між різними представниками роду «гомо сапіенс».

таких гомо і не дуже сапіенс, найбагатших у світі, протягом навіть не п’яти років, про які говорять аналітики ООН, а протягом чотирьох подвоїли своє майно і в сукупності подолали трильйонний рубіж.

А щодо мідяків у кишені, то ці дві сотні володіють 41 відсотком світових активів. Додайте сюди ще оборот активів тіньової економіки, світової мафії чи чорного інтернаціоналу, які сягають близько 9 трильйонів доларів — 20 відсотків світової економіки, або показник десь посередині між ВВП першої і другої світової потуги — США і Китаю.

Зрештою, коли зайшла мова не лише про економіку, а про активи, то варто пам’ятати, що світова торгівля грішми — валютою — дорівнює, напевно, найбільшій сумі, яка взагалі вживається у глобальній статистиці, — трильйонів доларів. Це у 80 разів більше, ніж торгівля товарами (років тридцять це співвідношення було теж на користь лихварства, але як ). Враховувати ці фантастичні вимірники у проблемі соціальної нерівності на планеті треба, бо «чорними» справами займаються якраз не бідні, а найбагатші із багатих.

Активи лише трьох мільярдерів із мільярдерів дорівнюють сумі валового національного продукту практично всіх слаборозвинутих країн, у яких проживає мільйонів населення. Співвідношення диспаритету полюсів у новій системі координат нової біполярності — 3:

Як пише М. Горбачов, іменем якого персоніфікується злам біполярності попереднього ідеологічного зразка, «доходи найбагатшого одного відсотка людей дорівнюють доходам 57 відсотків найбіднішого люду на планеті. Переведіть ці відсотки у душі населення й отримаєте ще один апокаліптичний диспаритет».

І справа також не в одиницях чи сотнях тих, що на вершині піраміди. Взяти хоча б той самий безневинний середній клас. Якщо зважити доходи 25 мільйонів громадян США — не бідних, але й не мільярдерів, то вони дорівнюють доходам 2 мільярдів громадян на протилежному полюсі.

У крупнішому масштабі розстановка сил така, що, за матеріалами Всесвітнього банку, на одну шосту частину людства (країни НАТО і Японія) припадає 80 відсотків світового доходу, тобто в середньому на одного громадянина — 70 доларів на день. В той же час на більше ніж половину людства, а саме на 57 відсотків його населення, яке проживає у 63 країнах–злидарях, припадає 6 відсотків світового доходу — менш ніж 2 долари на день.

Десь на цій межі виживання перебуваємо ми, громадяни України. Залишається хіба що втішатися, що є ще 1,2 мільярда, які живуть з менш ніж один долар на день.

Є не анклави вимирання, окремі райони чи території, а цілі держави, де менше долара припадає на половину (а то й більше) населення: Малі — 72,8 відсотка, Нігерія — 70,2, Центральноафриканська Республіка — 66,6, Замбія — 63,7, Мадагаскар — 63,4, Нігер — 61,4, Буркіна–Фасо — 61,2, Гамбія — 53,7. У другій половині минулого століття, коли економічна глобалізація почала пускати коріння і водночас втрачати, як сказав би Михайло Сергійович, людське обличчя, співвідношення доходів громадян у 20 відсотках найбагатших і 20 відсотках найбідніших країн змінювалося наступним чином: рік — , — , —

До речі, вищеназвані неіснуючі мільярдів, передбачені декларацією, лише за рік, за підрахунками Джефрі Сакса, витягли б тих, що поза межею одного долара, — підвищили б 'їхній денний дохід із 77 центів до 1,08 долара.

Віддзеркаленням цього співвідношення є та обставина, що 20 відсотків найкраще забезпечених мешканців планети споживають 86 відсотків усіх матеріальних земних благ — послуг та товарів, серед яких на першому місці — продукти харчування. Про тих, яких у дитячому віці майже по мільйону щомісяця скошує у могилу така костомаха, як голод, уже йшлося. Але є інші «страждальці», які, слава Богу, не вмирають, а живуть, однак мучаться на світі білому від такої «епідемії», як переїдання.

Неважко здогадатися, хто тут попереду планети всієї. Досить хоча б відвідати американську глибинку — таке враження, що тут вирощують особливу породу людей, де кожна особа має важити не менше центнера–півтора. У США половина дорослого населення має вагу, вищу поза будь–якими медичними нормами, а п’ятій частині ставиться цілком офіційний діагноз — ожиріння.

У США витрачається мільярдів доларів (більше, ніж помножений удвічі ВВП України) щороку на боротьбу із наслідками переїдання, не враховуючи також бюджетних 33 мільярдів доларів (у 2,5 раза більше, ніж сума ВВП усіх членів ГУАМ, крім України, — Грузії, Молдови, Азербайджану), які витрачаються на державну підтримку дієтичного харчування. Так що із жиру не казяться, а караються, мучаться, але не каються.

І Північна Америка — не виняток. Надмірною вагою страждає 51 відсоток населення Великої Британії, кількість яких подвоїлась за десятиліття. Так само огрядність характерна для половини громадян Німеччини. Причина — як у тому, що у західних країнах реклама харчування займає перше місце, так, головним чином, в тому, що «золотий мільярд» має доступ практично до необмеженого споживання.

До речі, за рекомендаціями вчених, людина повинна споживати не більш ніж калорій на місяць. Фактично ж на одного члена «золотого мільярда» припадає 16 калорій. А це вже не підтримка необхідної енергетики життєдіяльності, а марнотратне засипання благами достатку самого вогнища, яке зветься життям людським. В той же час статистика свідчить, що понад 3,5 мільярда людей недоїдає — впроголодь живе на Землі половина людства!

Маємо уже цього разу дзеркальне відображення, бо якщо у тому світі, що зверху, хворіють від ожиріння, то тут недоїдання є причиною погіршення здоров’я та поширення захворювань, якими з цієї причини охоплено 1,2 мільярда людей. Маємо практично такі ж медіальні показники — в Індії від голоду страждає 53 відсотки населення, в Бангладеш — 56 відсотків, у Ефіопії — 48 відсотків. Середньостатистичний індус з’їдає у п’ять разів менше, ніж мешканець Північної Америки чи Західної Європи. А середній африканець отримує тепер менше калорій, ніж 40 років тому.

Виконання «Декларації тисячоліття» свідчить, що сильні та ситі світу цього не спроможні позбутися головної хвороби — глобального егоїзму. Ця хвороба, як ракова пухлина, спроможна стати смертельною для всього планетарного організму, оскільки без врегулювання відносин між бідними і багатими їхнє спільне життя на планеті все переконливіше виглядає проблематичним.

«Травма, несумісна із життям» — є такий фатальний вираз у медицині. Але демографічний і соціальні шрами на обличчі людства, діагностовані вище, — лише гримаса байдужості. Тріщина, яка може розростися до каскаду прірв, у яких знайдуть своє останнє пристанище непримиренні мільярди.

Ми якось так звикли, що принаймні із часу Вестфальського договору, коли на планеті виникли держави у теперішньому розумінні, війни між ними є нашим найбільшим планетарним лихом.

А як у цьому сенсі розуміти напад на США 11 вересня року? Добрих півстоліття готувалися у Вашингтоні до нападу Москви, а Москва, відповідно, до агресії імперіалістичного блоку НАТО. А тут уперше за років існування на планеті наймогутнішої за всю людську історію держави на неї напали. Хто? Яка така держава? Відповіді немає.

Бо час, коли головними планетарними гравцями були самі держави, відходить у минуле. Настав (причому, миттєво) час, коли гравцями — ворогуючими між собою арміями — є куди більші, вже мільярдні згромадження.

Що там за пігмеї, оті всілякі держави і нації в порівнянні із цим воістину глобальним єством, із окремих одиниць якого й складається сучасне людство. Ім’я цього головного глобального фігуранта, який підноситься як над окремо взятими державами, так і над різнорідними — ідеологічними, військовими, економічними — згромадженнями цих держав, — цивілізація.

Якщо мілітарний, збройно–силовий варіант зіткнення людства і відбудеться, то це вже буде не чергова мишача метушня, як війна, навіть поіменована світовою. То буде куди серйозніше всепланетарне зіткнення. То ще держави чи їхні союзи можна сяк–так помирити, а після зіткнення цивілізацій шансів вижити не буде.

БИЧІ БОЖІ

Якщо вам щось незрозуміло, звертайтесь до епохи Просвітництва, коли відбувався вибух відкритих людськими умами смислів. Саме тоді термін «цивілізація» у світову науку ввів мудрий француз, маркіз де В. Р. Мірабо, у своєму знаменитому трактаті «Друг законів». Маркіз дає таку дефініцію: «Пом’якшення вдачі, ввічливість, чемність і знання поширюються для того, щоб зберігати правила пристойності і щоб ці правила відігравали роль законів співжиття».

Правила, які грають роль законів, — от що лежить в основі цивілізацій і відрізняє їх одну від іншої. Врахування і повага цих правил означає діалог цивілізацій, ігнорування і неповага невблаганно приводять до зіткнення цивілізацій. Від часів маркіза де Мірабо і до Усами бен Ладена.

Хоча походження цивілізацій, як видно із їхньої класифікації, сягає кількох тисячоліть, наукові терміни «культура» і «цивілізація» ввійшли у вжиток порівняно недавно. Як стверджує французький історик Л. Февр, слово «цивілізація» було вперше вжито у Франції у році, а в Англії — у –му.

Людська спільнота замішана на цементі найміцнішої марки, якою є культура. Культура — ключова субстанція фрагментації людства в умовах постбіполярного світу — на відміну від ідеології — в умовах біполярного світу.

Всередині минулого століття у США вийшло фундаментальне культурологічне дослідження, яке містило визначення терміна «культура». Як свідчить бодай побіжний аналіз цього зведення дефініцій, термін «культура» практично накладається на термін «цивілізація», оскільки, як влучно підмітив О. Шпенглер, «цивілізація є неминуча доля культури».

Цивілістика, а так уже називає себе спеціалізований пласт науки, подає кілька десятків дефініцій з акцентуванням на тому, що це «культурна спільність людей, що володіють певним соціальним генотипом, яка освоїла великий, досить замкнутий світовий простір і яка у силу цього отримала вагоме місце у світовому розкладі» до «способу здійснення історичного буття».

Правда, сильно сказано — спосіб здійснення перебування на Землі? Дуже різний цей спосіб у нас, європейців, в арабів чи тих же китайців.

А що визначає спосіб життя на планеті Земля? Від чого залежить те, що ми робимо? Від того, як ми думаємо і у що ми віримо. Те, що у руках, залежить від того, що у голові і в серці.

Тому мудро резюмує російський мислитель М. Мойсеєв: цивілізація — «певна спільність людей, об’єднаних не тільки подібністю способу життя і характерними особливостями культури, але і схожістю духовних світів, близькістю світоуявлень, визнанням певної структури фундаментальних цінностей, а в кінцевому підсумку, і збігом у загальних рисах способу мислення».

Отже, у найширшому сенсі питання цивілізацій — це питання цінностей, які цементують фрагментовані мега–соціосистеми людства і які водночас відрізняють, розмежовують та ідентифікують ці системи.

Людство — збірна команда цивілізацій, у якій кожен гравець грає за своїми правилами — банкоматом цінностей. У цьому не тільки унікальність земного соціуму, а й неймовірна складність для гармонійного співіснування нинішнього 7–мільярдного людства. Збірність цивілізацій на єдиному глобальному полі. Планетарна альтернатива полягає у тому, чи ця гра означатиме діалог як спосіб співіснування, співвиживання та взаємозбагачення, чи означатиме зіткнення як спосіб взаємознищення. Діалог чи зіткнення, мир чи війна, життя чи кончина людства. Ще ніколи масштаб ймовірного планетарного конфлікту не виводив на такий апокаліптичний рівень глобальний вибір, як конфлікт цивілізаційний.

Найсвітліші уми впродовж щонайменше останніх п’яти століть неминуче приходили до необхідності залишити свій слід у цивілістиці. У результаті маємо цілий набір цивілізаційних кваліфікацій, які запропонували у ХІХ столітті французький дипломат, уже не маркіз, а граф де Габіно і російський натураліст М. Данилевський, у ХХ — німецький вчитель фізики О. Шпенглер, польський історик Фелікс Конечний, британський філософ Арнольд Тойнбі, американський етнолог Філіп Бегбі, американський дослідник Керол Квіглі, австралійський історик Отмар Андерле, врешті, старійшина і корифей сучасної американської суспільної думки Самуель Хантінгтон.

У цих класифікаціях може бути різна кількість цивілізацій: Габіно — 10, Данилевський — 10 або 13, Шпенглер — 8 або 9, Конечний — 7 або 15, Тойнбі — 13 або 17, Бегбі — 9, Кулборн — 14, Квіглі — 16, Андерле — 7, Хантінгтон — 8, але, так чи інакше, диференціація здійснюється або на основі виведення щонайменше — відмінностей у цінностях, або на їхній ключовій ролі у наборах цивілізаційних домінант.

Зупинимось на кількох іменних цивілізаційних класифікаціях, оскільки найвидатніші історики невблаганно приходили до необхідності впорядкувати свою версію історичного розвою у цілісну модель. М. Данилевському належить блискуче визначення цивілізацій як «бичів Божих», які розчищають на шляху людської еволюції усе те, що стало віджилим і зотлілим.

Таких «культурно–історичних типів» він виводить десять — єгипетську, ассирійсько–вавилонсько–фінікійсько–халдейську (древньосемітську), китайську, індійську, іранську, єврейську, грецьку, римську, аравійську (новосемітську), європейську (романо–германську).

У підході Данилевського, попри тенденційність його підходу, цінним є твердження про рівність цивілізацій, об’єктивну зумовленість їхнього рівного права на самоствердження і поширення притаманних їм цінностей.

Солідарний із такою трактовкою і наступний автор цивілізаційної класифікації О. Шпенглер, який підкреслено спростовував, задовго до проголошеного в кінці ХХ століття «кінця історії», птоломеївську систему історії, яка крутиться навколо єдиного центру, яким є цивілізація європейська. За Шпенглером, існувало вісім цивілізацій — єгипетська, вавилонська, індійська, китайська, грецько–римська, арабська, мексиканська (отут є майя), західна (фаустівська). Ставлячи їх в один ряд, автор наголошує, що неєвропейські цивілізації «нерідко перевищують еллінів величчю духовної концепції і могутністю піднесення». Шпенглер не писав про майя, бо невідомо, чи знав про них, але яка інтуїція!

Із списку дослідників–цивілістів, які конструюють цивілізаційну парадигму не з історичного, а із реального матеріалу, варто вичленити гарвардського професора, патріарха американської політологічної школи Самуеля Хантінгтона.

Коли закрилась завіса біполярної епохи і завершилася третя світова «холодна війна», С. Хантінгтон подав практично останній варіант із названих дослідників минулого і сучасного. І річ не тільки у «першій свіжості» його концепції, коли зупинятися на його варіанті як найбільш адекватному сучасному і майбутньому світові.

За Хантінгтоном, вісім цивілізаційних глобальних гравців виглядають так: західна, латиноамериканська, африканська, ісламська, сінська (китайська), індуська, православна, японська цивілізації.

Після перемоги ідеології лібералізму над ідеологією комунізму, у результаті чого впала світова система комунізму, розвалився Радянський Союз, США стали єдиною наддержавою, кардинально змінився особовий склад людства, оскільки на арену замість військово–політичних систем, заснованих на ідеології, вийшли засновані на культурі і релігії цивілізаційні системи.

Як випливає із різного роду класифікацій, про що згадувалося принагідно, цивілізації у контексті тисячоліть — величина змінна, і все ж їхній вегетативний період — найтриваліший з усіх інших гравців історичного дійства.

Держави, як і нації, міряють тривалість свого життя століттями, лише роки та десятиліття відводить історія блокам держав. Натомість тривалість цивілізацій вимірюється тисячоліттями, і вони по праву можуть вважатися найстійкішими серед усіх інших різновидів людських спільнот.

На відміну від теорії ендизму Френсіса Фукуями про стабільність постбіполярного світу на основі повсюдного примату ліберальної, західної моделі, Хантінгтон висунув теорію протистояння у своїй знаменитій праці «Зіткнення цивілізацій».

Квінтесенція цієї теорії полягає у тому, що на відміну від ХХ століття, яке було увінчане ідеологічними війнами, ХХІ століття відкриває епоху війн культур та релігій: «У світі після “холодної війни” найважливіші відмінності між народами — не ідеологічні, політичні чи економічні, а культурні та ціннісні».

Сучасники нового тисячоліття ідентифікуватимуть себе не так приналежністю до націй, держав чи рас, а із ширшим, об’ємнішим глобальним гравцем — цивілізацією. На відміну від традиційних державно–національних гравців, зібраних під дахом Організації Об’єднаних Націй, цивілізації формувалися протягом століть і є «більш фундаментальними, ніж відмінності між політичними ідеологіями і політичними режимами. Релігія як найсильніший субстрат цивілізації розділяє людей і формує їхню ідентичність значно сильніше, ніж етнічна чи державна приналежність».

Сенс цього твердження полягає у тому, що людина може бути напівфранцузом чи напіварабом і навіть громадянином двох країн, але практично неможливо бути напівмусульманином, напівіудеєм чи напівхристиянином.

Виділивши на основі принципу цивілізаційної ідентичності особовий склад наявних нині на планеті восьми цивілізацій, дослідник стверджує, що їхнє зіткнення становитиме сенс грядущих глобальних конфліктів і потрясінь, оскільки ймовірні світові війни будуть не чим іншим, як війнами цивілізацій, і «найзначніші конфлікти майбутнього розгорнуться вздовж ліній розлому між цивілізаціями». Лініями грядущих війн будуть не так державні кордони чи традиційні лінії розподілу геополітичного впливу, як межі між цивілізаціями. Ці межі можуть співпадати із державними кордонами, але можуть розривати навпіл території існуючих держав.

Теорія Хантінгтона знайшла більш ніж переконливе підтвердження нападом на США 11 вересня року, яке президент Дж. Буш назвав так само, як книга Хантінгтона, — «зіткненням цивілізацій».

УКРАЇНА — ВЧОРА,
СЬОГОДНІ, А ЗАВТРА?

Найбільш контраверсійним є ключове положення теорії зіткнень — визначення цивілізаційних меж. Хантінгтон провів їх із притаманною хіба що тоталітарним вождям ХХ століття легкістю і доктринерською безвідповідальністю.

Варто вичленити одну із найсуттєвіших із цих меж — східний кордон західної цивілізації. Автор стверджує, що вона визначилася ще з часів розподілу Римської імперії у четвертому столітті і створення Священної Римської імперії у десятому і принаймні протягом останніх років практично не змінювалася. Якщо виводити цю лінію, розпочинаючи із півночі, вона збіглася із кордоном Росії, із Фінляндією та Прибалтикою, а далі розпанахує територію України на уніатський захід та православний схід.

Далі на південь цивілізаційна ватерлінія співпадає практично із державними кордонами, часто відтворюючи кордон між колишніми Австро–Угорською і Оттоманською імперіями. Таким чином, чи не єдиною країною на глобусі, територію якої розчленовує цивілізаційний кордон, є Україна.

Пишу ці рядки на лівому березі, за яким сяє куполами берег правий, і подумки наминаю боки гарвардському мудрагелю, який пішов на той світ із переконанням, що фронт майбутніх війн пролягатиме не вздовж державних кордонів нинішньої Європи, а по Дніпру, якому відводиться фатальна роль природного рубежу глобального масштабу. Ріка, яка не є навіть межею адміністративно–територіальних одиниць — областей України чи її історично–етнічних територій, піднята у найвищий, який тільки може бути на планеті, ранг цивілізаційного кордону.

Головна аргументація для надання Україні статусу розколотої держави № 1 на планеті — історична. Хантінгтон знову повертається мало не до часів Римської імперії, а відтак для твердження про відсутність єдиної політичної української нації і наявності двох цивілізаційних відламків наводить факт, що Західна Україна належала сто років тому не до Російської, а до Австро–Угорської імперії.

Чому ж тоді цивілізації не розтягують по частинах Польщу, Болгарію, Грецію та багато інших європейських і неєвропейських країн лише тому, що їхні території на правах анклавів чи колоній входили до різних імперських державних утворень?

Якщо вже нинішній глобальний устрій шиється за старими історичними лекалами, чому ж тоді гарвардський професор, який так полюбляє опускатися углиб аж до Римської імперії, не зупинився на півдорозі до двотисячолітніх витоків і не зауважив на тисячолітній глибині найбільшу європейську імперію — Київську Русь? Адже саме звідси сягають першоджерела цілісної української, цивілізаційної ідентичності, бо ця першодержава нинішньої України була одним із епіцентрів Європи як цивілізації.

Цивілізаційне ядро столиці сучасної України — це один із найпотужніших сакральних згустків християнської сутності, яка лежить в основі цивілізаційної приналежності. Цей духовний центр загальноєвропейського масштабу був створений на попередньому стику міленіумів — між першим і другим тисячоліттями і по праву асоціюється з одним із наймогутніших правителів тогочасної Європи, київським князем Ярославом Мудрим.

Якщо цивілізаційна ідентифікація має виключно духовне походження, якщо духовно–релігійна сутність є зв’язуючим матеріалом, тими єдино нетлінними нитками, з яких тривалі століття тчуть цивілізаційні полотна, якщо цивілізаційні узи скріплюються братами по крові, то варто навести вельми промовистий патримоніальний реєстр того часу, коли, власне, закладалася цивілізаційна матриця сучасної України: Ярослав Мудрий з повним правом став «сватом» усієї Європи. Донині у Парижі знають, що 19 травня року у катедрі містечка Реймс відбулося вінчання короля Франції Генріха І з Анною Ярославною. Через дев’ять років після смерті чоловіка вона практично правила Францією, оскільки її син–престолонаслідник Філіп І був неповнолітнім. Сестра Анни, дочка Ярослава Мудрого Марія Доброніга вийшла заміж за польського короля Казимира І, а наймолодша Ярославна стала дружиною угорського короля Владислава. Згодом її син, онук Ярослава, Андрій, став угорським королем. На південь подався син Ярослава Всеволод, який одружився із грецькою княжною Марією, родичкою імператора Костянтина ІХ. Його ж дочка Євпраксія–Пракседа–Аделейда згодом вийшла заміж за короля Генріха ІУ. Треба сказати, що Всеволод на поприщі європейського «свата» перевершив навіть свого знаменитого батька і був посвоячений мало не з усіма дворами Європи: по сестрах — із королями Франції, Угорщини, Норвегії, по братах — з королями Польщі й Саксонії, дочка його, Євпраксія, була німецькою імператрицею, а син Володимир одружився із дочкою англійського короля Гарольда ІІ Гітою Загалом у той час Київ мав більше 60 шлюбів із християнськими дворами Європи.

Варто хіба що додати, що тисячу років тому, будучи одним із креаторів європейської ідентичності, скріпленої кров’ю монарших сімейних уз, прадержава нинішньої України ніколи не воювала із сьогоднішніми країнами НАТО — Англією, Францією, Німеччиною та іншими, хоча самі вони перманентно знекровлювали одна одну у мілітарних конфліктах.

У площині сучасній Хантінгтон доводить цивілізаційний дуалізм України електоральною статистикою. Він вміщує карту України «Розколота країна», забарвлену двома кольорами за результатами президентських виборів року, коли західні області проголосували за Л. Кравчука, а східні — за Л. Кучму. Відштовхуючись від одних із численних українських виборів, науковець робить висновок: «Характерно, що українська громадськість уже незначною перевагою підтвердила вибір Хмельницького року».

Навряд чи варто було квапитися із таким фундаментальним висновком, оскільки уже в році, а чотири рази у новому столітті — на парламентських виборах –го, –го, –го і на президентських виборах року та сама «українська громадськість», якій так поквапно чіпляється цивілізаційна ідентифікація, голосувала проти вибору Хмельницького. Характерно, що це знайшло своє підтвердження у році при голосуванні за того ж Л. Кучму, якого, як відомо, на перший термін обрав Схід, а на другий — Захід, оскільки у другому випадку він був носієм європейського вибору, на відміну від промосковського П. Симоненка. Якщо арифметичним мірилом перемоги на виборах двох претендентів є різниця між ними, то внесок Львівської області у виграш Кучми був 29 відсотків, у той час як внесок Дніпропетровщини — 6,6 %, Донеччини — 7,4, а Харківщини — 0, 06 %. Це значить, що вплив Львівщини на повторне президентство Л. Кучми у 4 рази більший, ніж Дніпропетровської області, у 4,4 раза більший, ніж у Донецькій області, й у разів більший, ніж внесок у Харківській області Одна Львівщина дала Леоніду Кучмі голосів більше, ніж місто Севастополь, Кіровоградська, Миколаївська, Херсонська, Чернігівська, Полтавська області, разом узяті.

Тому виборчий розкол — не більше, ніж одноразовий електорально–технологічний, маніпулятивний фрагмент, який із такою домінантною константою, як цивілізаційність, нічого спільного не має. Українські політичні сили неспроможні знаходити інтегральну виборчу риторику і свідомо орієнтуються на окремо взяті регіони, так само свідомо зачисляючи інші регіони у «мертві» для себе зони. Усі повзають на поверхні вчорашніх стереотипів або сьогоднішніх тимчасових віянь, а заглибитись до спільної для усього сучасного українського соціуму цивілізаційної матриці вони неспроможні, що підкреслює не відсутність цієї матриці, а відсутність цієї спроможності.

Тому глобально–цивілізаційний вибір для України як держави, для України як географічного центру європейської християнської цивілізації полягає у тому, чи здатною виявиться вона породити хай і не Ярослава, але неодмінно Мудрого.

Однак протягом 20 років Вашингтон з новим і праведним законом — для України фата–морґана. Поки що населення України обирає на виборах не мудрих, пасіонарних і чесних, а тупих, злодійкуватих і підлих.

Чи є в Україні мудрі, пасіонарні і чесні? Є. Але народ їх не обирає.

Що ж, то його право, то його вибір — народу, носія влади. І кожен народ має таку владу, яку заслуговує. Тому народові нема кого робити винуватим. Окрім себе самого.

Якщо народ таки залишиться неспроможним відповісти на виклик, сам проект такої держави може бути забракованим історією.

І тоді Хантінгтон виявиться правим, і тоді цивілізаційний розкол як фронт майбутніх світових воєн може пролягти за моїм вікном.

БОГООБРАНІ ЯДРА

Гегелівський поділ народів на історичні і неісторичні не випадково у силу свого суб’єктивізму донині викликає жваві дискусії. Натомість пропонується вичленити із етнічного розмаїття і соціального загалу ті національні клітини, які спроможні стати носіями найвагомішої, реальної, а не віртуальної, репродуктивної субстанції — субстанції цивілізаційної. Пропоную назвати їх цивілізаційними ядрами.

Термін «ядро» має досить поширене застосування у природничих науках. У фізиці — це центральна частина атома, у якій зосереджена практично вся його маса. В біології — це органела клітини живих організмів. У ботаніці — внутрішня частина плодів, рослин, зокрема насіння. У нейрофізіології ядро — згусток сірої речовини у певній частині центральної нервової системи. Вживаним є ядро і в економіці — як множинність допустимих розподілів ресурсів, які не можуть бути поліпшеними жодною кількістю агентів. У функціональному аналізі існує така ключова субстанція, як ядро інтегрального оператора. У цивілістиці кожна із наведених дефініцій доповнює одна одну, складаючи усю множинність ядра цивілізаційного.

Виходячи з цього, предметнішим, зримішим і переконливішим, ніж двоподіл на історичні і неісторичні народи, буде застосувати їхнє ієрархічне групування — на цивілізацієутворюючі і цивілізацієнеутворюючі нації.

До цих «обраних» народів, що піднімаються до статусу цивілізаційних ядер, я відношу китайців, євреїв, індусів, японців, арабів, англосаксів.

З–поміж них можна виділити найвищу категорію — нації, які є титульними не лише на рівні держав, а на рівні цивілізацій. Принаймні дві з них — китайці та індуси — уже в найближче десятиліття становитимуть половину людства. Хоча японці, яких також номіную на окрему цивілізацію, аж ніяк не володіють для цього мільярдним людським ресурсом.

Не у кількісному, а в якісному вимірі можна натрапити на варті уваги версії лише про дві — станом на початок третього тисячоліття — нації, спроможні стати ядром не тільки цивілізації, як фрагмента людства, а всього людства, тобто стати серцевиною наддержави в однополюсному чи біполярному світі, — це китайці і євреї. Ця цивілізаційна концепція корелюється на двох лідерів планети у першій половині ХХІ століття — США і Китай. І коли монополізм китайців–ханців у їхньому цивілізаційному просторі не викликає сумнівів, національно–етнічний примат всередині західної цивілізації залишається дискусійним. На цю роль можуть претендувати також творці імперій минулого — французи, німці чи британці. Однак, враховуючи ступінь креативності не в національних чи державних, а саме в цивілізаційних межах, екстратериторіальність і всепроникність євреїв виступає не як їхній мінус, а плюс. А за фінансовим чи інформаційно–технологічним виміром ця пріоритетність значно посилюється.

До цих глобальних трендів найближче конструкція Хантінгтона, оскільки із восьми цивілізацій у його інтерпретації п’ять однозначно кваліфікуються за національними ядрами. Водночас три іменуються за релігійною ознакою, а дві — за географічною приналежністю.

Коли стежиш за хронікою подій, коли вслухаєшся, як пливе історія, і ти на її хистких плотах, коли гомонить сучасний Вавилон тривогами і віщуваннями, відчуваєш, як діє саме ця зловісна модель гарвардського патріарха.

Більше того, коли вершаться долі мільярдів на берегах Потомаку, на яких зосереджено головний епіцентр глобальної влади, коли приймаються політичні рішення, що потрясають планету і обертають колесо історії, то відчуваєш, що це колесо змащене інтелектуальною олією Самуеля, що до президентських вашингтонських указів можна прикладати як обґрунтувальний додаток його знаменитий бестселер «Зіткнення цивілізацій».

ЧИ КОРОВА ДЕМОКРАТІЇ СВЯЩЕННА?

Незважаючи на те, що наочніше проявляється схильність людства йти руйнівним шляхом, йти шляхом через зіткнення до знищення, можна погодитись із прихильниками діалогу в тому, що воно, людство, все–таки ще не зробило остаточний вибір і з роздоріжжя не зрушило у тому чи іншому напрямі.

Вельми гуманістично й оптимістично розглядати «сам процес глобалізації як результат творчого діалогу світових цивілізацій» і шукати глобальний консенсус саме у діалозі (а в інший спосіб консенсусу не знаходять).

Феномен діалогу — це, перш за все, однозначне заперечення уніфікації і єдиномислія.

У цивілізаційному сенсі діалог виступає як перехід від дуального самовираження культур до їхньої зростаючої множинності. Це відбувається у формі реалізації дискурсу між суб’єктами, що є сторонами роздвоєного, але двоєдиного мислительного освоєння дійсності.

Дуальна опозиція як форма існування людського мислення освоєна людиною з древніх часів. Феномен дуальних конструкцій ґрунтується на амбівалентності — на взаємопроникненні полюсів дуальної опозиції, на їхній тотожності і протилежності водночас. Центральним у цьому є розуміння діалогу як чину, який не допускає редукції культури одного полюса при нівелюванні іншого.

Сенс дуальної опозиції в тому, що будь–яка цінність перебуває в напруженому полі суб’єкта між двома полюсами, що відкриває можливість для цього суб’єкта у ході діалогу формувати нові смисли.

Однак на цьому рятівному шляху належить скласти неймовірно важкий іспит — на мистецтво діалогу. Складність іспиту полягає у простому, доступному і водночас, на жаль, часто недосяжному для цивілізаційних адептів, оскільки «мистецтво політики у діалозі цивілізацій — це мистецтво прориву у ціннісний вимір іншої культури, де політикові потрібна особлива методологія — методологія інтерпретації».

Нездатність скласти цей іспит навіть топ–менеджерами глобального розвитку призводить до того, що фраза пастиря понадмільярдної пастви — Папи Римського, причому фраза навіть не власного виплоду, а з візантійських часів, викликає шквал цивілізаційного обурення майже мільярда іншої цивілізації.

Чи може король Йорданії чи Саудівської Аравії, які стоять у першому ряду діалогу між цими мільярдами, пояснити своїм цивілізаційним арміям, що карикатура у датській газеті — це дрібниця, на яку не варто звертати увагу? Насправді це той випадок, коли уже не ленінська «іскра» здатна запалити полум’я глобального масштабу із технологією ненависті куди сильнішою, ніж єднальний пролетарський клич комісарів всесвітньої революції початку минулого століття.

Чому начебто всеперемагаючий лібералізм, світове торжество якого так похапцем проголосив Фукуяма (він уже покаявся і забрав свої слова назад, навіть не пробуючи перефразувати Галілео Галілея «А все–таки він, лібералізм, переміг!»), чому оспівана і канонізована однією із цивілізацій демократія так осоружно відкидається іншими, чому цілком гуманістичний світовий похід за демократизацію (услід невдалій комунізації) терпить крах, чому так по–різному інтерпретується на сакральному рівні найсолодший стан душі — стан її осягнення свободи? А тому, що бракує, а то й немає отого «мистецтва інтерпретації», здатності стати на іншу точку зору, з якої не видно осяяних фасадів, а лише сіють мряку холодні тили універсального, а тому сумнівного доктринерства.

Варто прислухатися також цивілізаційно невизначеній Україні до твердження одного із лідерів руху за «азіатські цінності», колишнього прем’єр–міністра Сінгапуру (міста–країни етнічних китайців) Лі Куан Ю, що «передумови, необхідні для здорового функціонування демократії, такі як громадянське суспільство та освічений електорат, відсутні поза межами розвинутого світу».

Чи забезпечені ці умови в Україні? У зв’язку із відсутністю «освіченого електорату» той, що є, обирає собі подібних — за Франком, «ошуканців і дурнів».

Апологетам «експорту демократії» треба знати, що жодна із цивілізаційних альтернатив набору цінностей не є морально вищою. Тільки на такій компромісній платформі можливий діалог цивілізацій з метою уникнення їхнього зіткнення.

Через брак «мистецтва інтерпретації» діалог перетворюється на диктат, добра воля — на насильство, у результаті чого благі наміри мостять дорогу у відомому напрямі, як це вже було зовсім недавно із черговою, червоною спробою спровадити людство у комуністичний рай. Так невміле мистецтво діалогу неминуче призводить до зіткнення, і у цьому найглибша діалектика нашої розтривоженої, розіпнутої на восьми цивілізаційних вітрах доби. Тому всім нам сущим належить прислухатися до категоричного заповіту Арнольда Тойнбі: «Людство, очевидно, повинно вибрати одне із двох: здійснити самогубство або навчитися жити як одна сім’я».

WEST AND REST

Захід і решта — ця формула колективного портрета людства із королем посередині англійською звучить милозвучно. Але до гармонії, яку передають ці звуки, надто далеко.

Пік могутності західної цивілізації у територіальному вимірі припадає на рік, коли вона володіла половиною земної суші — 25,5 мільйона квадратних миль. На кінець століття ця «шагренева шкіра» Заходу скоротилася удвічі — Європа повернулася у свої давні, континентальні межі, а також зберегла Північну Америку, Австралію і Нову Зеландію.

Це дворазове скорочення християнської цивілізації відбувалося синхронно із більш ніж п’ятиразовою територіальною експансією ісламської цивілізації. Територія мусульманських держав зросла із 1,8 до 11 мільйонів квадратних миль.

Аналогічна картина спостерігається і в демографічному вимірі. Якщо у тому ж піковому році Захід управляв 48 відсотками земного населення, то вже у році його населення становило не більш ніж 13 відсотків. Через сто років після злету — у –му — Заходу прогнозується не більш ніж 10 відсотків. Вийде столітній ювілей, ознаменований п’ятиразовим падінням.

Територія цивілізацій

(у відсотках до світової)

Населення цивілізацій

(у тисячах чоловік)

Частка населення цивілізацій до світового

(у відсотках)

Стрижнем будь–якої не лише нації, а культури чи цивілізації, є мова. Саме мова є тим кодом людської спільноти, яким вона цементується і за яким вона посилає імпульси іншим спільнотам. Саме у мові закладено матрицю цивілізаційної ідентичності. Оскільки мова — це спосіб мислення, сприйняття і відображення дійсності, вона фіксує цивілізаційну гетерогенність людства, яке ніколи не розмовляло і ніколи не буде розмовляти однією мовою. А значить, ніколи не буде одноманітним, однополюсним і глобалізованим на найглибшому цивілізаційному рівні.

На багатстві сучасного «Вавилона» жодним чином не відбивається уніфікація, універсалізація, яка характерна для будь–яких інших сфер глобальної епохи. Навпаки, частка людства, яке розмовляє п’ятьма найпоширенішими мовами світу, зменшилася у розрізі середини і кінця минулого століття на 20 відсотків, і тенденція ця продовжується.

Щодо претензій глобалістів на піднесення у ранг світової мови англійської чи створення нової мови міжнародного вжитку, варто нагадати про прецеденти таких спроб у минулому. Адже спокуса звести мовне розмаїття до одиниці просто переслідує конструкторів майбутнього у всі часи.

Створення нової мови для всіх націй і цивілізацій сягає щонайменше у XVII століття. Першими цим зайнялися відомі мислителі Томмазо Кампанелла та Ян Каменський, але їхні потуги виявилися марними. Відтак їхніми послідовниками стали такі найсвітліші уми свого часу, як Френсіс Бекон, Рене Декарт, Готфрід Лейбніц, Ісаак Ньютон. Російська імператриця Катерина ІІ навіть створила спеціальну комісію із провідних науковців різних профілів, яка працювала під безпосереднім керівництвом імператриці над створенням єдиної загальнолюдської мови.

Відтак продовжувачами названих історично–наукових фігур стали творці першої хвилі «червоної» глобалізації, які у році на другому конгресі першого Інтернаціоналу прийняли резолюцію про створення спільної мови для братства націй.

Далі був француз Сюдр із його мовою «сольфасоль» (на основі семи нот), мови «ідо», «оджуванто», «новіаль», «інтерлінгва», «воляпюк», есперанто поляка Земенгофа та багато інших невдалих спроб одноосібного, штучного втручання у сферу найтоншої матерії, якою є цивілізація.

Серед понад мов, які сьогодні є в користуванні 7 мільярдів, абсолютним лідером була і залишається китайська. Падає у вжитку як мова перша — англійська та російська.

Носії найпоширеніших мов світу

(у відсотках до світового населення)

Аналогічна ситуація і з релігійним розкладом на планеті. І тут спостерігається той самий парадокс, що й з мовами: із поглибленням глобалізації релігійні відмінності зростають. Водночас не менше, ніж мова, визначальною у розподілі цивілізацій виступає релігійна приналежність.

Тут так само існує абсолютний лідер, становищу якого ніщо не загрожує в середній чи віддаленій перспективі. Частка західного християнства із його серцевиною — майже мільярдним католицизмом — коливається навколо 30–відсоткової позначки.

Найбільша динаміка у графі «невіруючі» відображає не так планетарні, як внутрішньоцивілізаційні процеси, а практично за межі території Китайської Народної Республіки не виходять.

Найдинамічніше зростає світова релігія — іслам, здобутком якого стало те, що на кінець ХХ століття на планеті кожен п’ятий — мусульманин, хоча на початку століття таким був тільки кожен десятий.

Не варто накладати цю динаміку на динаміку народонаселення, з якою релігійні тренди співпадають лише частково. Зростання провідних релігій — християнства та ісламу — мотивується їхньою духовною активністю. Адже приріст обох значною мірою відбувався за рахунок Африки.

Християнство відчутно поповнилось також за рахунок багатомільйонної Південної Кореї. Як пише Хантінгтон, «ні Адам Сміт, ні Томас Джефферсон не можуть відповідати психологічним, емоційним, моральним і соціальним запитам випускників середньої школи у першому поколінні. Ісус Христос теж може не відповідати їм, але у нього шансів значно більше».

Незважаючи на те, що вже у році прогнозується зміна релігійного лідера, оскільки за рахунок зростання народонаселення мусульманство обжене християнство, обидві ці світові релігії як сьогодні, так і в майбутньому складатимуть половину людства. Незважаючи на існуючий політичний антагонізм, не треба забувати, що вони, разом із нечисленним, але винятково впливовим іудаїзмом, вважають спільним для себе Старий Заповіт Біблії.

Динаміка релігійного складу людства у ХХ столітті

(у відсотках)

Коли мова йде про історичну ретроспективу світової економіки, то варто нагадати, що гегемонія Заходу сягає не далі ХІХ століття, а до того одну третину переробної промисловості на планеті виробляв Китай. Так що усе повертається на круги своя, повертається лідер, а не випливає на поверхню аутсайдер.

Досягнувши у році піку промислового виробництва — майже 85 відсотків від світового, Захід хоч і збавив темпи, але дистанція від решти світу залишається нездоланною у найближчій перспективі.

Однак тенденції свідчать про хоч і повільний, та стійкий процес вирівнювання. Якщо наприкінці століття п’ять найсильніших на планеті економік були європейськими плюс Японія, то вже у році перша п’ятірка буде сформована із представників п’яти різних цивілізацій. Не позбавлена логіки гіпотеза, що –літнє економічне панування Заходу наближається до завершення, і ситуація на середину ХХІ століття нагадуватиме ситуацію, яка мала місце у році.

ВВП цивілізацій до світового ВВП

(у відсотках)

Інститут проблем сучасного мистецтва НАМ України

25 РОКІВ ПРИСУТНОСТІ СУЧАСНІ УКРАЇНСЬКІ ХУДОЖНИКИ Автор ідеї Ігор Абрамович

ТОМ ПЕРШИЙ

К и ї в ,

ОРГАНІЗАТОРИ ВИСЛОВЛЮЮТЬ ПОДЯКУ ЗА ДОПОМОГУ У ЗДІЙСНЕННІ ПРОЕКТУ:

ЗЕНКУ АФТАНАЗІВУ ПЕТРУ БАГРІЮ СТЕЛЛІ БЕНЬЯМІНОВІЙ ІГОРЮ ВЛАСОВУ ІГОРЮ ВОРОНОВУ ВІКТОРУ ГОРДЄЄВУ НАТАЛІЇ ЗАБОЛОТНІЙ КОСТЯНТИНУ КОЖЕМЯКА ЛЕОНІДУ КОМСЬКОМУ ОЛЕГУ КРАСНОСЕЛЬСКОМУ БОРИСУ ЛОЖКІНУ ТА НАДІЇ ШАЛОМОВІЙ ЛЮДМИЛІ ТА АНДРІЮ ПИШНИМ ЛЕОНІДУ СОБОЛЄВУ ЮРІЮ ТА ОЛЕНІ ХОМЕНКО ВОЛОДИМИРУ ШПІЛЬФОГЕЛЮ

ІНФОРМАЦІЙНІ ПАРТНЕРИ:

ART UKRAINE, IN-ART, CHERNOZEM, CULTPROSTIR

ТОМ ПЕРШИЙ APL . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . ОЛЕКСАНДР БАБАК. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . ЯНА БИСТРОВА. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . НАЗАР БІЛИК. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . СЕРГІЙ БРАТКОВ. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . ВОЛОДИМИР БУДНІКОВ . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . МИРОСЛАВ ВАЙДА.. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . МАТВІЙ ВАЙСБЕРГ. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . АРТЕМ ВОЛОКІТІН. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . СТАС ВОЛЯЗЛОВСЬКИЙ . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . КСЕНІЯ ГНИЛИЦЬКА. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . ОЛЕКСАНДР ГНИЛИЦЬКИЙ.. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . ОЛЕГ ГОЛОСІЙ. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 74 ІГОР ГУСЄВ.. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . ОЛЕКСАНДР ДРУГАНОВ . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . ДМИТРО ДУЛЬФАН. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . ОЛЕКСАНДР ДЯЧЕНКО . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . ОЛЕКСАНДР ЖИВОТКОВ. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . ЄГОР ЗІГУРА . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . ГАМЛЕТ ЗІНЬКОВСЬКИЙ. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . ОЛЕКСІЙ ЗОЛОТАРЬОВ. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . ІЛЛЯ ІСУПОВ . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . МИКИТА КАДАН. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . ЖАННА КАДИРОВА . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . ВОЛОДИМИР КАУФМАН. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . АЛЕВТИНА КАХІДЗЕ . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . ПАВЛО КЕРЕСТЕЙ. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . ОЛЕКСАНДР КЛИМЕНКО. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . ПАВЛО КОВАЧ. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . ТАРАС КОВАЧ.. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . ВОЛОДИМИР КОЖУХАР. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . ДАР’Я КОЛЬЦОВА. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . IГОР КОНОВАЛОВ. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . ВІТАЛІЙ КОХАН. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . МИКИТА КРАВЦОВ. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . АНАТОЛІЙ КРИВОЛАП. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . САША КУРМАЗ. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . АНТОН ЛОГОВ. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

ТОМ ДРУГИЙ ПАВЛО МАКОВ.. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . ТЕТЯНА МАЛИНОВСЬКА. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . МАКСИМ МАМСІКОВ . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . ОЛЕКСА МАНН. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . МИКОЛА МАЦЕНКО. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . РОМАН МІНІН.. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . БОРИС МИХАЙЛОВ. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . РОМАН МИХАЙЛОВ. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . ЗОЯ ОРЛОВА . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . СЕРГІЙ ПЕТЛЮК. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . ЮРІЙ ПІКУЛЬ. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . ВЛАДА РАЛКО. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . МИКОЛА РІДНИЙ.. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . ВІННІ РЄУНОВ . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . ОЛЕКСАНДР РОЙТБУРД. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . ВАСИЛЬ РЯБЧЕНКО . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . СТЕПАН РЯБЧЕНКО.. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . АРСЕН САВАДОВ.. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . ОЛЕКСІЙ САЙ. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . АНДРІЙ САГАЙДАКОВСЬКИЙ. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . ІВАН СВІТЛИЧНИЙ . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . АНДРІЙ СИДОРЕНКО . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . ВІКТОР СИДОРЕНКО.. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . ТІБЕРІЙ СІЛЬВАШІ. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . МАРИНА СКУГАРЄВА. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . ЮРІЙ СОЛОМКО . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . АНТОН СОЛОМУХА.. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . АННА СОРОКОВА.. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . АНАТОЛЬ СТЕПАНЕНКО.. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . ОЛЕКСАНДР СУХОЛІТ. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . ОЛЕГ ТІСТОЛ. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . ВАЛЕРІЯ ТРУБІНА.. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . ЛЕСЯ ХОМЕНКО. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . ВАСИЛЬ ЦАГОЛОВ . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . ІЛЛЯ ЧІЧКАН. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . МИКИТА ШАЛЕННИЙ. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . МАША ШУБІНА. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . АЛІНА ЯКУБЕНКО. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Видання, яке ви тримаєте перед собою, присвячене двадцятип’ятирічному ювілею української державної незалежності й українському сучасному мистецтву, що за цей час поступово, крок за кроком, у поступі поколінь перетворилося на одне з найпотужніших явищ сучасної вітчизняної культури, віддзеркалюючи її перспективи, проблеми, суперечності і новації. Певною мірою цей проект можна розглядати як продовження попереднього — «20 років присутності», однак тепер більш широкий та різноспрямований. Розуміючи головну мету своєї діяльності як популяризацію сучасного українського мистецтва в нашій країні та за її межами, я намагаюся представити його різнобічно, у широкому діапазоні його мультимедійності, де поряд з традиційними живописом, графікою, скульптурою, фотографією все більше місце займають нові художні практики, інші види мистецтва, що виростають із сучасних технологій та нових медійних можливостей. «Розширення простору» я бачу також у залученні до своїх проектів (і виставкових, і видавничих) якомога всеосяжнішого кола художників різних поколінь та творчих спрямувань, які, кожний у свій спосіб, складають мозаїку сучасного українського мистецтва. Кожен із них мав змогу висловитися і розповісти, чим для нього/неї є ці 25 років присутності, що означає цей пройдений етап. На жаль, це стосується не всіх художників, що фігурують у виданні, бо ми вже встигли втратити декількох видатних авторів, які представлені в книзі мистецтвознавчими текстами про їх творчість, тепер уже — спогадами. Одразу підкреслюю: ця книга — не який-небудь показник рейтингу, не енциклопедичний довідник, вона не претендує на вичерпність репрезентації митців сучасної української художньої сцени. За її межами ще багато художників, які не менш варті суспільної уваги. Презентація їхньої творчості ще попереду. В даному ж виданні ми з групою мистецтвознавців звернулися до тих митців, що яскраво заявили про себе протягом останніх десятиліть, до тих, хто вже має «свою історію», літні — тривалу так само як змістовну, молоді — коротшу, але не менш насичену; до тих, хто створив власний світ такий, що його безпомилково розпізнають глядачі та одразу помічають критики, — саме художній світ; до тих, кому є що сказати і у мистецтві, і у житті. Ми прагнули, щоб представленими у книзі художниками ніби пунктиром окреслювалися не тільки різні покоління, а й різноманітні групи, об’єднання, осередки, що діяли в х або діють сьогодні у нашому мистецтві: митці «нової хвилі» та «Група швидкого реагування», легендарний «Живописний заповідник», київські сквоти, групи «Р.Е.П.», «SOSка», «Відкрита група» та інші, тобто щоб була унаочнена якнайширша «мистецька географія» — Київ і Харків, Одеса і Львів, Херсон, Дніпро, Ужгород, а заразом ті художники з України, що нині мешкають за її межами. На наш погляд, обраний для видання формат — ілюстровані інтерв’ю з художниками та їхні монологи — не просто цікаві, а й дуже важливі сьогодні. Вони надають можливість ближче познайомитися з митцями, почути їхні голоси, власне навіть зблизька порівняти їхню творчість з тим, про що вони говорять, на чому наголошують у мистецтві та у житті. Традиційне, таке хрестоматійне питання — «що хотів сказати художник?» — набуває тут особливо багатозначного змісту. Тим самим книга «25 років присутності», знову підкреслюю, не просто певний «зріз» художньої ситуації в Україні, не просто яскрава інформація про художників: це своєрідний досить складний, а знерідка й несподіваний «самоаналіз» нашого мистецтва, нашого художнього життя, що складається з динамічних суперечностей, які й рухають культуру; це переконливий наочний показник ролі й місця мистецтва у суспільстві, звідки безнастанно й надходить матеріал для нових досліджень і нових проектів, мрій, зусиль, відкриттів і надбань. Адже за будь-якого перебігу історії, так чи інакше, але незмінно у підсумку саме мистецтво творить і віддзеркалює наше життя, надає йому головний сенс, живить невмирущу надію. Ігор Абрамович, куратор проекту

7

Минуло вже 25 років відтоді як Україна здобула свою незалежність, і можна підбивати перші підсумки, оскільки канва подій, умонастроїв, тенденцій, відкриттів та розчарувань уже практично сплетена. Тому саме й рік став знаковим рубежем, точкою відліку для пропонованої антології. У чому особливі риси вказаного періоду? Які головні віхи розвитку новітнього українського мистецтва? Як відбувалася зміна поколінь і тенденцій на рівні образних ідей, формальної мови, жанрових та медійних уподобань? У якому воно співвідношенні з загальносвітовим контекстом? Такі питання стають предметом аналізу й унаочнення у цьому підсумковому виданні під, здавалося б, лише констатуючою назвою — «Присутність», яка проте вочевидь красномовна за своїм глибинним значенням. Ця підбірка власне є переконливим «репрезентаційним зрізом» сучасного українського мистецтва, яке теж нараховує біля чверті століття. Тут представлено різні види мистецтва — живопис, скульптура, графіка, фотографія, — різні покоління художників, різні творчі методології. Але є також дещо спільне у цьому чудовому різноманітті: сучасне українське мистецтво перебуває на стадії «парадоксальної логіки образу», що тяжіє до найнесподіваніших перетворень у заплутаній колізії суперечностей. Україна вже сама, як така, є країною з нестандартним шляхом розвитку, схильною за нескінченної Доби Змін до найрізноманітніших і найнесподіваніших парадоксів. Так само турбулентний, непередбачуваний характер має її сучасне мистецтво в цілому, що й знаходить прояв не лише на зовнішньому рівні «розривів» сюжету й формальної мови, але й у глибших ментальних асоціаціях. Сучасне українське мистецтво завжди тяжіло до фігуративного зображення. Найбільш виразно й послідовно це тяжіння, котре можна визначити як «волю до фігуративного», виявило себе у живопису. Саме цей, перманентно «помираючий» та «скресаючий» вид мистецтва, схоже, є найбільш переконливим як профільна ідея нової української візуальності. Перший злет фігуративного живопису припав тут на рубіж х–х, що його окреслюють такі поняття як трансавангардне необароко, вітальність, велика картинна форма, міфологізм, пародійна цитатність… Чергова реабілітація цього виду (після нетривалого забуття у х) трапилася вже на підступах до Мілленіуму. Відбулася неминуча мутація. Чимало українських живописців залишилися прибічниками фігуративу, наративності, гіперекспресивної мови, монументального формату, але постмодерністське привласнення історії мистецтва поступилося трансмедійності рясно змішуваних екранного й журнального потоків, як власне й методів візуальних практик і технологій, котрі раніше вважалися чужорідними (приміром, фотографічне, теле-, кіно- або комп’ютерне зображення, прийоми графіті…). Йдеться одначе не просто про нехитре собі переймання фотовідеооптики. Картина все більш наполегливо «представляє себе місцем розриву або зіткнення несумісних сил: екрануючі шум історії поп-культурні образи відбиваються у темних водах екзистенції» (С. Шуріпа, «Триіумф живопису»). «Нульові» двохтисячні стали добою оптичних експериментів, коли живопис знову себе відкрив як той сучасний засіб, котрий може найбільш адекватно відповісти на головний симптом цієї доби — на втрату Реального. Адже чим швидшає під впливом засобів комунікації розречевлення фізичної реальності, тим глибше проникають у тіло мистецтва «метастази насолоди». У живопису перебіг цього процесу відбувається з особливою інтенсивністю. «Нульові-двохтисячні» — це доба повної й остаточної дереалізації, торжества суцільної позірності, власне суцільної гри позірностей, наслідком чого стало найтонше візіонерство особливого «постмедійного реалізму». Йдеться про візуалізацію фантазматичного тла, коли замість об’єктивного бачення матеріальної дійсності загострюється відчуття нереальності, міражності того, що відбувається, наближення до метафізичної загадки. Поряд із фігуративною, у «Присутності» зайняла своє розгорнуте місце й абстрактна тенденція. Справа в тому, що в Україні ще й до набуття суверенітету були сплески абстрактного мистецтва. І не лише в далекі ті й ті роки, а й ближче до нас, вже під кінець х, де можна знайти вияви і геометричної, і експресіоністичної, і мінімалістської абстракції. За доби незалежності особли-

8

ву роль відігравала пластична абстракція, пов’язана з групою «Живописний заповідник», яка прищепила на місцевий грунт модерністську традицію. За всіх експериментів і група, і кожен з її художників все ж таки зберігають живопис у вигляді живопису як такого, заснованого на інтровертності зору й суб’єктивній чуттєвості. Від середини «нульових» почався процес оновлення української художньої сцени. Перші виступи молодих художників були позначені схильністю до безпосередньої участі у житті публічних просторів і до аналізу масових «демократичних ритуалів», що стало тут новою рисою художньої ментальності у плині її трансформації. Помітним стало звернення безпосередньо до такої проблематики, яка несе в собі гостросоціальний критичний зміст. Перформативність політичного життя «постпомаранчевої» України, мова вулиці — виявилися одним із головних предметів зацікавленості нового покоління, а солідаризм і прагнення до самоорганізації, зокрема інституціональної, — важливою складовою його діяльності, що сприяло появі творчих спільнот і колективних проектів, до яких залучаються найрізноманітніші медіа. Творчість цілої плеяди художників, які вже на особистісній основі найбільш яскраво відобразили ці нові тенденції, також знайшла у цьому виданні хіба не вичерпне відбиття. Олександр Соловйов

9

… І в житті окремої людини, і в житті країни двадцять п’ять років — термін чималий. Тим більше, коли на нього припадають суспільні злами, соціальні потрясіння, політичні та економічні кризи, революції, військові дії та інші історичні колізії, котрі так чи інакше відлунюють у долі кожного. Двадцять п’ять років української незалежності були саме такими. Вони поставили перед культурою, мистецтвом, художником багато непростих запитань, відповіді на які ми шукаємо сьогодні. Серед них — співвідношення свободи та відповідальності, національного самовизначення та інтегрованості у міжнародні процеси, критичного осмислення вітчизняного досвіду і необхідності бути зрозумілим широкому світові, прагнення творчої автономії і залученість до політичних рухів. За двадцять п’ять років змінилося дуже багато. Сьогодні навіть важко уявити собі ті ідеологічні «забобони», які визначали свого часу виміри вітчизняного художнього життя, впливали на мистецтво та його сприйняття глядачами та критикою. Можна сказати, що тепер давня мрія про свободу творчості справдилася. Однак стало очевидно: свобода — річ досить жорстока і коштує дорого… Тепер у мистецтві можна робити все що завгодно, але творчість від того не стала легшою. Та й ситуація у суспільстві висуває свої, нові виклики та напружені проблеми. І якщо за радянської влади мистецтво страждало від ідеологічних утисків, змушене пристосовуватися та шукати ті чи інші «естетичні ніші» для виживання, то тепер, за відсутності державної культурної політики взагалі, воно просто «кинуте» у простір «дикого ринку», має «виживати» без фондів підтримки, за мінімума галерей, без музеїв, центрів сучасного мистецтва…, тобто тієї необхідної у сучасному суспільстві художньої інфраструктури, без якої повноцінне художнє життя просто неможливе. Виголошений в останні роки «шлях до Європи» змушує переосмислити й засоби інтеграції українського мистецтва у західний культурний простір. Здається, що й тут колишня відгородженість від широкого світу відійшла у минуле. Але чи так це насправді? І хоча все більше українських художників репрезентують свою творчість за межами нашої країни, чи можна вести мову про дійсну присутність нашого мистецтва на світовій сцені, про залученість до її головних процесів?.. Держава й тут залишається осторонь. Не випадково затвердження чи не кожного проекту для Венеційської бієнале супроводжується скандалами та непорозумінням. Варто згадати хоча б тепер уже легендарний проект року (В. Раєвський, О. Міленті, А. Савадов, О. Тістол, Ю. Соломко, С. Паніч). Які пристрасті супроводжували його! Проте експонований там «намет» виявився пророчим. Вже з року саме військові намети стали знаковим явищем суспільного життя в Україні… І ще один проект, тепер вже року, який тоді, чесно кажучи, мене дуже здивував: в Україні ще все було спокійно, між тим у представлених у Палаці Лоредан творах українських художників О. Рідного, Ж. Кадирової, Г. Зеньковського клацала зброя, застрашливо здіймалися військові чоботи, а сірі просторові форми наче «не пускали» глядачів до залів, візуально «тиснучи» на них своїми розмірами та вагою… Це теж передбачення? Нові драматичні події в Україні почалися саме з кінця го… Що ж, напевно до художників взагалі варто прислухатися. В нашій країні, на жаль, цього ніхто не робить. Між тим, у тому самому західному світі, куди ми так хочемо потрапити сьогодні, вже давно постійно здійснюється моніторинг художніх творів та мистецьких ідей. Адже справжній художник володіє особливими здібностями: певним пророчим даром, більше того — він вміє бачити те, що у повсякденні майже непомітне. Як у чудовому фільмі Пітера Грінуея «Контракт рисувальника», де художник зумів побачити приховані таємниці, зобразивши те, на що «не мав права»… За це його й вбивають. Метафора режисера досить прозора: мистецтво — річ суспільно важлива, для його автора може бути небезпечна. До речі, це добре розуміли радянські ідеологи, що «підгодовували» своїх художніх пропагандистів та агітаторів, і в той же час або знищували, або «притримували» тих, хто міг сказати щось інше… І все ж художник — це той, хто дивиться у несподіваний бік, хто здатний побачити у житті та світі інші можливості, інші шляхи, інші змісти… Стосується це тільки політики? Напевно, ні. Скоріше йдеться взагалі про ставлення до світу, життя, людини… Слід зазначити, що «критична позиція» у будь-якому вимірі ніколи не була поширеною в українському мистецтві. Тому особливої уваги саме заслуговує творчість Бориса Михайлова, Вагрича Бахчаняна, «одеських концептуалістів», які, щоправда, скоріше були зосереджені на викритті горезвісної «тотальної невідповідності того, що говорилося, тому, що відбувалося», котра досягла свого апогею у пізньорадянські десятиліття… Талановиті спроби критично переосмислити особливості націо­ нальної традиції були започатковані художниками «нової хвилі». Для України, що постійно перебу-

10

ває у полоні суто міфологічних уявлень про саму себе, ця тема вкрай актуальна. Однак поступово вона наче відійшла вбік, перестала цікавити художників… Свою програмну соціально-критичну позицію декларували художники кола групи «Р.Е.П.», та тепер вони все частіше експонують свої роботи за межами України… Події останніх років, безперечно, активізували тему «політика і мистецтво». Багато художників виходили на Майдани, підтримували політичні та соціальні рухи…, але тут виявилася скоріше їхня громадянська, ніж суто художня позиція… Напевно, для осмислення того, що відбувається, простого ілюстрування своїх вражень та переживань недостатньо. Погляд художника, можливо, вимагає дистанції, аналізу «внутрішньої конструкції» подій, суспільних процесів, а найголовніше — пошуку тієї гуманістичної позиції, яка сьогодні є такою важливою у світі взагалі та у нашій країні особливо. Коли суспільство розірване суперечностями, перейняте деструктивністю, виснажливою напругою, що має робити художник? Відсторонитися, займатися тим, що відповідає його обдаруванню, його розумінню мистецтва, світу, себе самого… чи ілюструвати ті чи інші політичні гасла? Напевно, сьогодні ми не можемо говорити про існування якогось політичного мистецтва в Україні, — просто немає таких творчих сил… чи ми не бачимо його повної картини? Не можна вимагати від мистецтва того, чого в ньому немає. Більш плідно говорити про те, що в ньому є. І тут знову ми наштовхуємося на чи не найважливішу проблему суспільного функціонування мистецтва — відсутність його належної репрезентованості. Ще з років перебудови точаться розмови про необхідність створення в Україні музею (чи музеїв) сучасного мистецтва. Адже навіть у Києві, у періоди коли, наприклад, в Мистецькому Арсеналі чи Пінчук-Арт-Центрі не експонуються великі проекти, глядач взагалі не може побачити сучасного мистецтва. У нашій країні немає на сьогодні жодної колекції, де більш-менш повноцінно було б представлене вітчизняне мистецтво починаючи з другої половини ХХ століття до сучасності. Бракує і відповідних видань, та й взагалі текстів про художників. Не випадково й досі несподівано випливають на поверхню художнього життя «маловідомі митці другої половини ХХ століття» чи невідомі твори. Невизначеним, не окресленим залишаються в Україні і самі виміри сучасного мистецтва та мистецтва взагалі. Однак, як відомо, обшири художньої діяльності протягом ХХ століття стали надзвичайно різноманітними та різноспрямованими. У її колі — дизайнери інтер’єрів і політичних акцій, автори чудових виробів, якими прикрашають помешкання і вулиці… Як визначити ту межу, ту якість, що переводить вправно зроблену річ у простір мистецтва? Що відрізняє «професійно зроблений артефакт» від твору мистецтва, в якому знайшли віддзеркалення проблеми часу, особисті візії художника, культурні виклики, новітні образи? Ці питання потребують обговорення. Тим більше, що в нашій країні і досі, підтримані Спілкою художників, зберігаються принципи радянських часів, з їхніми давно віджилими «видами та жанрами», «темами та ідеями», що й дотепер «спрямовують» творчу діяльність, насправді таку далеку від сучасних проблем культури, суспільства і самого мистецтва. Проте саме на цих «традиційних цінностях» найчастіше базуються державні відзнаки («Народний», «Заслужений художник, діяч мистецтв» та ін.), Шевченківські премії, ордени тощо. Суспільство й досі сприймає сучасне мистецтво, розуміючи під ним все, що було розпочате чи не з доби модернізму, як «дивне», «суперечливе», «авангардне», а то й «молодіжне». Воно складно потрапляє до музейних залів та збірок. Його люблять виставляти серед руїн колиш­ніх фабрик чи у захаращених будівлях… Може, тому й молоді художники часто вважають, що «сучасне» — це те, що погано зроблене, брутальне, підкреслено епатажне, по-юнацькому безвідповідальне. Між тим сьогодні, як свідчать міжнародні виставки та мистецькі форуми, чи не головним у мистецтві є «визначеність художнього висловлювання», той самий «смисл», що й обумовлює значимість та доцільність усіх тих художніх мов, матеріалів, технологій, з їхніми фантастичними можливостями, що існують зараз у мистецтві. До вічних питань мистецтва «як?» і «що?» додається не менш складне «навіщо?», яке стає, можливо, чи не найактуальнішим… …Двадцять п’ять років в українському мистецтві — величезна епоха, що висунула десятки художників декількох поколінь, найрізноманітніших творчих спрямувань, вартих найсерйознішої уваги. Пробиваючись крізь інформаційні шуми часу, вони, кожний по-своєму, намагаються «говорити про головне», про те, що їх хвилює, бентежить, про нашу країну, її минуле і теперішнє, проблеми існування людини у сучасному світі, про війну і мир, радість і біль, про саме мистецтво, що так чи інакше залишається найлюдянішою діяльністю… До них варто прислухатися. Галина Скляренко

11

«25 років присутності» видається мені книгою, заповненою живими емоціями по самі вінця. Цей каталог, підозрюю, має світитись у темряві, або навіть левітувати. Найдоцільніше, звісно, про це було б запитати тих, хто зберігатиме його як свідчення нашої доби, мемуар тих, хто перетворював дійсність протягом цих 25 років. Тому що перетворення — властивість особистості художника, професійна риса, мета ремесла, цеховий обов’язок. За словами куратора й історика мистецтва Ганса-Ульріха Обріста: «Мистецтво — це те, що на крок випереджає дійсність». Українська ж дійсність, з усією цією жіночої вологою слов’янської стихії, з усіма яскравими мультинаціональними вкрапленнями європейського перехрестя — художників народжує рік у рік, покоління за поколінням. Україна — як жінка, яка має потребу в дзеркалі: дивитися на свою неповторну, позначену зморшками трагічних переломів звивистої історії, але так само невмирущу, живу, примхливу красу. Будучи за складом характеру спостерігачем, ловцем подробиць, відчуваєш особливу вдячність до тих, хто дозволяє за собою спостерігати, хто не проти поділитися подробицями. Загалом, союз інтерв’юера і його героя благословенний на небесах історіографії. Мені пощастило: я не втомлююся запитувати, а художники не відмовляються мені відповідати. З юності, з тих пір, як я вперше потрапила в майстерню художника — театрального — мені майстерня здалася найцікавішим місцем в світі. Мабуть, в середні віки допитливі люди відчували таке в печерах алхіміків: ти зараз там, де твориться сама реальність, і роблять її на твоїх очах, прямо тут і зараз. Як далеко не відійшло б сучасне мистецтво від свого першовитоку і від ремесла — це було, і є, і залишається: художник творить реальність, і велике питання, яка перша, яка — друга. Жан Кокто, ровесник модернізму, сказав якось, що сучасна краса — а говорив він про красу «Авіньйонських дівчат» — поспішала вперед, вона здається змученої, тому що випередила час, але від цього вона не менш красива. І ще — кожен художник, наодинці з цією красою в своїй майстерні — створює її, реальність, заново, з нуля. Яких би не зазнало змін мистецтво вже протягом століття, якою б не була важливою роль куратора, так само незмінне головне: «Куратор має простувати за мистецтвом, а не навпаки; то не куратори, а художники роблять відкриття» (Ганс-Ульріх Обріст). Дякую за можливість бути присутньою при тому, як у реторті виникає золото. В моєму розумінні й сприйнятті хіба не найголовніша цінність каталогу «25 років присутності» — саме в тому, що кожен, за винятком тих, хто пішов від нас у кращий світ, художник тут говорить від першої особи, власним голосом, зі своєю інтонацією. Колективний портрет неможливий. Тому що: «Художник — це людина, яка обрала незалежне життя поза конвенціональних структур. Він за своєю природою непристосований для групового мислення і спільних дій»* (Люсі Ліппард). Проте, українські художники стали частиною Майдану, Революції гідності — і як громадяни, і як художники, на барикадах справжнісіньких, і культурних. Глибока вдячність всім, хто задумав цю книгу й доклав до неї зусиль: з власного досвіду знаю, яка це складна робота — зібрати всі нитки в єдину тканину. Інга Естеркіна * «Коаліція працівників мистецтва: це не історія». Люсі Ліппард — американська письменниця і журналістка, арт-критик, активістка, куратор, захисниця феміністського мистецтва, автор численних книг про сучасне мистецтво.

13

Як у мистецтві, так само у критиці прозорість — сьогодні найвища цінність: головна запорука свободи. Прозорість відкриває безпосередньому досвіду світло «речей-у-собі», таких, як вони є. Сьюзен Зонтаґ*

Дуже непросто — писати про те, що відбувалося в культурному просторі країни протягом 25 років, коли тобі І може, краще було б зовсім не писати. Але відчуття причетності до колективної історії та пам’яті разом з відчуттям особистої відповідальності за теперішнє не дозволяють лишатися осторонь. Процеси та явища, що мали місце в культурному житті України х, зафіксовані й осмислені досі ще надто спорадично. Серед свідків цих подій — на пальцях можна перерахувати тих критиків і кураторів, які описали й проаналізували свій досвід наживо. Їхні зусилля і праця неоціненні, але декілька професіоналів не в змозі компенсувати пасивність цілої професійної спільноти, відсутність усталеного загально-аналітичного процесу, системи рефлексії й архівації. Як суспільству в цілому — так зокрема нам як професійному ком’юніті увесь цей час бракувало осмислення: вже сама здатність до нього є ознакою зрілості. Тож нині ми поступово, потроху, через «флешбеки» невідрефлексованого минулого, не розібравшись із якими неможливо конструктивно будувати теперішнє, торуємо собі шлях до адекватності. Десь — успішно, десь — катастрофічно незграбно, бо доводиться екстерном, у себе вдома, засвоювати програму старших класів, до того ж ускладнену. Усвідомлення — болісний процес, що не може не бути травматичним. І біль травми вибухає щоразу з новою силою, втім приводячи до тями і змушуючи рухатись далі. Остання чверть століття для України і для всього світу (та й хіба лише чверть століття?) — вкрай непростий період, вкрай суперечливий, повний випробувань та криз, як бурхливий потік, що викидає все нові виклики зі своїх каламутних вод. Гадаю, наївним було б твердження, ніби мистецтво слугувало визначальним агентом у процесах років, що минули. Не варто переоцінювати його соціальну функцію. Проте й недооцінювати її теж не варто. Хай там як, але саме мистецтво — чи не найпевніша ознака присутності, тобто наявності певного культурного поля, котре забезпечує можливість рефлексії, віднайдення й артикуляції змістів. Відбиваючи безпосередньо соціальну, політичну або історичну проблематику — а чи заглиблюючись у простір міфу або формальних пошуків, як засіб боротьби або ж як засіб ескапізму — мистецтво є незаперечним свідченням часу, самому часові майже непідвладним. Нині ми відчайдушно намагаємося осмислити, що з нами відбувається, зійти врешті з прокресленої колись колії, першу й фінальну станцію якої давно зруйновано. Необхідність усвідомлення, рефлексії і відповідальності актуальна і гостра завжди, але ми як соціум, схоже, доходимо цього тільки зараз, намагаючись не повторювати попередніх помилок. Багато чого ми не робили вчасно, і все вказує на те, що саме час опановувати це вміння. Припинити перекладати на когось відповідальність, набувши змоги витримувати не лише спринти, але й марафони у невідворотних поточних трансформаціях. В мистецькому просторі сьогодні нерідко виникають поверхневі конфлікти. Конфлікт, звісно, є природною і невід’ємною складовою розвитку. Але проблема в тому, що нерідко непримиренні, здавалося б, суперечності спричинюються елементарним нерозумінням — численними білими плямами, браком інформації та відсутністю ґрунтовного аналітичного підходу, за якого відбувався б діалог, а не висмикування одне з-під одного самотнього стільця «правомірності». Замість ставати стимулом для дії та приводом для плідної дискусії, ці протистояння найчастіше мають характер побутових сутичок у соцмережах, які рідко засвідчують що-небудь окрім низького рівня загальної культури. Серед апробованих методик до послуг аналітика деконструкція — як осмислений розбір, критика усталених принципів, напрацьованих кліше, як повернення до суті, зміна точки зору й ефективний інструмент оновлення. А є також деструкція: нерозбірливе засліплене руйнування. Вдаючись до першого, значно більше шансів досягти успіху, зрушити врешті з мертвої точки.

14

Обнадійливим симптомом є зростання останнім часом кількості видань та кураторських проектів, покликаних внести у цю ситуацію більше ясності й прозорості. Вони сприяють діалогу між художниками та широкою громадськістю, комунікації всередині самої мистецької спільноти, між актуальним художнім процесом і катастрофічно відсталою академічною сферою та державним апаратом, виводячи сучасне мистецтво із «паралельної реальності». Мистецьких каталогів, присвячених окремим художникам та проектам, в Україні за ці роки було надруковано безліч. Книг, що охоплювали б ширший контекст і ситуацію в цілому, — одиниці. Це видання — лише фрагмент великого пазлу, пункт до переліку зроблених і майбутніх дій із налагодження містків там, де їх бракує, до спроб реконструювати минуле з артефактів і слів очевидців та активних учасників, відрефлексувати теперішнє як прямий наслідок цього минулого і як підвалини для майбутнього; спроб побудувати конструктивну й функціональну систему взаємин у хаосі спорадичних (на перший погляд) тенденцій, явищ, персоналій. Систему, засновану на прозорості — тобто на відкритості, де розрізнені представники художньої спільноти, які поокремо вириваються з «сипучого піску» байдужості локального мистецького процесу у процес загальносвітовий, перетворяться дійсно на спільноту. Коли я дізналася, що книга міститиме не лише роботи художників і біографічні довідки, але й інтерв’ю з кожним із них, мене це дуже потішило. Я вдячна авторам, з якими мала задоволення спілкуватися в рамках проекту: за притомність, відповідальність, ясність мислення, і, мабуть, найголовніше — гумор. Авторський коментар — незамінна річ для розуміння процесу, його учасників і самих себе. Вже розпочато й потроху більшає перелік художників-культурних феноменів, генераторів неординарного мислення, чию думку так важливо було б почути зараз — та вже немає змоги: Олександр Гнилицький, Олег Голосій, Валентин Раєвський, Антон Соломуха, Федір Тетянич… Тож поки є можливість отримати коментар, треба її не втратити. Бо надалі нам залишаються лише інтерпретації. Наталія Маценко * Susan Sontag. Against Interpretation and Other Essays. — Picador USA, (First published by Farrar, Straus and Giroux, ), p.

15

Працюючи над інтерв’ю для цієї книги, я вислухала багато людей, вони всі різні як і їх думки, але всіх об’єднує одна риса — їх присутність на цій планеті аргументована творчістю. Художник — особ­ лива категорія людини, він може не усвідомлювати прості, звичайні речі, випадати з контексту загальноприйнятого «нормального» життя, але він здатен інтуїтивно аналізувати цей світ, бачити його недоліки і унікальність. Саме на художнику лежить відповідальність за формування системи цінностей у суспільстві, саме він впливає на майбутні вподобання людей, вектор їх мислення. Художник працює з такими важливими матеріями як пам’ять, традиції, час. Йому надано право оперувати цими поняттями, але він має усвідомлювати, наскільки серйозними можуть бути наслідки, якщо він це право використає не у шляхетних цілях. Мистецтво має пропонувати альтернативні зразки мислення про те, як нам сьогодні жити разом, допомогти переосмислити наше розуміння про культурну ідентичність, та зрозуміти, як влаштовані закони всесвіту. Присутність справжнього художника не підпорядковується тріаді «вчора, сьогодні, завтра». Він просто існує певний час у матеріальному світі, а потім — у своїх творах, ідеях, постулатах. Мистецтво­ знавець Тері Сміт у своїй книзі «Переосмислюючи сучасне мистецтво» сказав: «Різноманітність картини світу та взаємозв’язки, що виникають, — питання, що є головними для художників, які працюють сьогодні. Адже вони складають суть сучасного буття, вони стають вище за застарілі визначення мистецтва, що засновані на методі, стилі чи художній техніці та ідеології. Розрізнити їх присутність у витворі мистецтва — головний виклик для художньої критики. Прослідкувати шлях кожного витвору мистецтва в оточенні більш глобальних сил, які формують наше теперішнє, — ось основна задача сучасного мистецтвознавства». Книга, яку ви тримаєте в руках, не є просто збірником бесід з художниками: на мій погляд, це важлива спроба аналізу світу митців, паралельної реальності, в якій вони знаходяться і в якій створюють контекст для реальності інших. Окрема філософія кожного з цих творців, характерні риси їх внутрішнього світу, їх роздуми про власне існування складають безцінний, цікавий, корисний посібник з саморозуміння. Ці люди є дзеркалом нашої власної ідентичності. Кожен з них відображає наші звичаї, характер, цілі, мрії. Своїм мистецтвом вони вказують на наші недоліки, страхи, намагаються розібратись, на що треба звернути увагу для того, щоб гармонізувати життя, зробити його більш повним і радісним. Художники захищають суспільство своїм мистецтвом, стають на бік справедливості, маніфестують, борються за права людей, відстоюють нашу громадянську позицію. Завдяки мистецтву про нас дізнаються у світі. Адже культура є одним з найкращих репрезентаторів країни. Останнім часом в Україні відбулися колосальні соціально-політичні зміни, почалися болісні процеси трансформації. Про ці зміни світ дізнається виключно з обмеженої інформації новин, часто викривлених та не об’єктивних. Малий відсоток людей з інших країн приїздять в Україну для вивчення і знайомства, в основній масі люди думають про нас стереотипами та кліше. І саме мистетцво здатне розказати більше і яскраво про те, що насправді коїться у нас в душі, чого ми насправді прагнемо, що собою представляємо. Не буду перебільшувати роль мистецтва сучасної України на світовій арені, але й недооцінювати його значення та темпи розвитку не варто. За останні декілька років відбулося багато абсолютно різноманітних, цікавих подій, які презентували українське мистецтво у світовому контексті. Кожен має право оцінювати ці події на свій власний розсуд, але не можна нехтувати резонансом, який вони мали. Серед них, наприклад, перша Київська Бієнале «Арсенале », яка показала великий пласт сучасного міжнародного мистецтва, та познайомила українську аудиторію із зірками світо-

16

вого мистецтва. Друга Бієнале «Київська Школа», що мала вже абсолютно інший характер, теж стала подією для України. Знаковим став скульптурний проект «Kyiv Sculpture Project», український міжнародний фестиваль сучасної скульптури, який об’єднав творчість таких зірок як Магдалена Абаканович, Найджел Холл, Жауме Пленса, Суй Цзяньго, Єва Ротшильд та українських митців. З року активно презентують українське мистецтво львів’яни у рамках трієнале «Український Зріз» (Люблін, Вроцлав). Міжнародні художні симпозіуми «Бірючий» та «Канівські симпозіуми» теж налаштовані на міжкультурний діалог і постійно запрошують іноземних гостей до України та відправляють своїх художників за кордон. В галереї DAAD у Берліні була виставка The Ukrainians, в якій взяли участь художники з України та Німеччини, серед яких Микита Кадан, Лада Наконечна, Леся Хоменко, Жанна Кадирова, Влада Ралко, Борис Михайлов та інші. «Відкрита група» зробила цікавий проект у Празі. Це була перша резиденція художників, які зробили арт-центр Futura. Open Group організували проект «Де моя галерея?», у якому взяло участь вісім чоловік. Це була акція, яка відбувалася в декількох місцях одночасно в Україні та в Чехії. Учасники шукали свою галерею, а у Празі виставлялася документація цього процесу. Роман Мінін підкорив Америку, Лондон відкрив для України галерею Saatchi, Париж прийняв проект «Вільна сцена», а зовсім нещодавно відбулася Біенале мистецтва і кіно у Нижній Саксонії у місті Ворпсведе, де Україна була головним гостем та презентувала 29 художників зі всієї країни у проекті «Трансформація. Докази» — і це далеко не весь перелік! Іноземні експерти кажуть, що інтерес до українського мистецтва серед західних поціновувачів зростає не тільки тому, що Україна сьогодні стала більш відома через політичну ситуацію, але й тому, що воно саме по собі цікаве і унікальне, бо ще досі вірить у пластику, красу, майстерність, зумівши поєднати сильну художню школу, самобутність та концептуальність. Що ці всі події як не присутність? Впевнено можна сказати, що Україна сьогодні на новому активному етапі розвитку свого культурного поля; що громадяни цієї країни, які б не траплялися складні часи у політиці чи економіці, завжди цінували культуру і надавали їй належного значення. Катерина Рай

17

Культурна революція завжди випереджає соціальну, і найчастіше вона є простором для самовираження та експериментальних пошуків інтелектуалів, залишаючись незрозумілою пересічному громадянину. Українські художники відчули наближення великих змін ще задовго до того, як вони почали відбуватися на вулицях міст, але суспільство року було інертним, не готовим сприймати мистецькі пророцтва, зняти рожеві окуляри, задля подолання в першу чергу внутрішніх ворогів, а саме: безвідповідальності, інфантильності і зручної радянської ментальності. За останні декілька років всі внутрішні резерви нації активувалися. Поступово глядач розумнішає, стає уважнішим, активнішим та освіченішим. Тепер він прагне до діалогу, до глибинного осмислення понять самосвідомості, самоствердження і свободи, відчувши на собі, як ці три компоненти впливають на якість його життя. Назва дана книзі не випадково. Важливо, що саме поняття присутності визначає основну концепцію каталогу. Присутність — не лише існування і наше місце на культурній мапі світу. Присутність в даному випадку близька до філософського терміну дазайн (з нім. «буття тут, яке є моїм»). Через виявлення екзистенціальної структури дазайн людина здатна віднайти сенс буття, зрозумівши, куди їй рухатися і за що боротися. Це про спробу наздогнати Захід, інтегруватися у світовий культурний контекст зі збереженням національних цінностей і етнічних особливостей, про прагнення до глобалізації і про нові творчі пошуки. Митець — це істота, яка існує в стані невпинного аналізу задля пошуку істини. На цих сторінках художники найчастіше дискутують про сутність понять свободи і ескапізму. Марення першим пов’язане з нашим історичним минулим. Озираючись назад, можна з впевненістю стверджувати, що тоталітарний режим був приреченим від самого початку, адже людина сприймає будь-який тиск за кайдани, які обов’язково захоче скинути. Після боротьби наступає момент очікуваного розслаблення, коли найголовніша ціль здається досягнутою, проте це хибне почуття. Згадаємо працю Е. Фрома «Втеча від свободи», в якій досліджується «від чого» і «для чого» людині необхідно бути вільною. У нашій книзі українські художники також пропонують над цим порозмислити, відповівши на цікаве запитання: що стається з людиною, яка нарешті стала незалежною? Вона будує нове демократичне суспільство чи робить перший крок у безодню анархії, захлинаючись від жаданої свободи? Друге, що досліджується в даному каталозі, — причини і наслідки естетичного ескапізму. Намагання сучасної людини втекти в світ ілюзій, зачинитися у затишній охайній кімнаті, аби не бачити страшні реалії — є чи не основною в арсеналі сучасного художника будь-якої країни. На сьогодні людина існує в стані штучного відчуження, коли створений нею матеріальний світ робить її слабшою, поступово поглинаючи і знищуючи її особистість. Індустріалізація, спрощення потреб, знецінення інтелектуальних надбань, якщо вони не мають практичного значення, механічний спосіб мислення, створення засобів, що здатні винищити людство, віртуальна реальність — все це фіксує в людині втікача і жертву власного науково-технічного прогресу. У своїх творах художники намагаються пояснити витоки ескапізму, його вплив на формування поколінь, які будуть непристосовані до боротьби, а також втечу із соціуму в мистецтво, яке компенсує людині те, чого вона не може і не хоче досягти в реальному житті. Читачеві пропонується збірка портретів, що допоможуть йому самостійно проаналізувати розвиток українського зображального мистецтва упродовж 25 років. Актуальність даного дослідження визначається важливістю осмислення проблеми сприйняття масовим глядачем художнього твору. Фахівці відзначають, що реакція публіки довгий час була подібною до реакції вередливої дитини, яку нічим неможливо здивувати, а всі спроби закінчувалися її невдоволенням й звинувачуваннями автора у копіюванні, пафосі чи використанні західного кліше. В умовах кризи мистецтво набуває особливого сенсу, адже воно повинно поступово трансформувати свідомість людини-споживача у свідомість людини-творця, сформувавши в ній креативну особистість, готову до дискутування, конструктивної критики, самореалізації, обміну досвідом й враженнями. Безумовно, чверть віку — замалий час, аби продемонструвати світу повністю інакшу державу, проте його достатньо, аби побачити перші помітні зрушення. Вітчизняне мистецтво починає позбавлятися офіціозу, перестає бути схожим на держзамовлення, прагне до універсалізації. Не досягнутого, звісно ж, більше, проте ми тільки на початку свого шляху. «25 років присутності» має на меті сформувати у аудиторії цілісне уявлення про окреслений культурно-часовий пласт. Перед вами — історії, щирі спогади і шокуючі зізнання художників декількох поколінь. Вони різні за поглядами, стилем, віком і способом життя. Проте їх об’єднує бажання продукувати і реалізувати ідеї задля формування тіла українського арту, і це дійсно вражає. Роксана Рублевська

19

APL

Народився в році. Наприкінці х, ще підлітком, на хвилі всюдисущого захоплення західною cтріт-арт-культурою всерйоз зацікавився графіті. Сьогодні APL відомий тим, що працює як з вуличним, так і з виставковим простором. Його персональні виставки відбуваються в галерейних і музейних інституціях в Києві, Варшаві, Баку, Берліні, Cеулі та інших містах, а паралельно він малює графіті на вагонах потягів, що їздять по всьому світу. Як майстер з власною образно-пластичною мовою, сформувався вже в х. З року працює у вимірі галерей, створюючи полотна, що поєднують естетику графіті та неоекспресіонізму. Вибрані виставки: «Килим. Сучасні українські митці» (, Палац мистецтв, Львів); «Enfant Terrible. Одеський концептуалізм» (, НХМУ, Київ); «ТОП молодих художників Одеси» (, HudPromo Art Gallery, Одеса, Україна); «Аджарія» (, HudPromo Art Gallery, Одеса, Україна); «Project. APL та Олексій Золотарьов» (, G13 Space, Київ); «Fake Hikers. Changdong National Art Studio» (, Націо­нальний музей сучасного мистецтва, Сеул); «No Idea» (, V9 Gallery, Варшава); «Надувательство» (, Kicik Qalart Gallery, Баку); «Арсенале » (, Мистецький Арсенал, Київ); «Fail» (, Мала галерея Мистецького Арсеналу, Київ); «Sad Shit» (, галерея «На Інститутській», Київ); «Ігор Бруталінський» (, галерея «Норма», Одеса, Україна); «Inside-Outside» (, Matthew Bown Gallery, Берлін); «Interactive» (, Viuro-Street Art Gallery, Варшава).

Переїхавши з Росії в Україну, я пішов до першого класу саме в рік розвалу СРСР. Чітко пам’ятаю, що в школі російська мова набувала статусу іноземної, а українську ні самі вчителі, ні діти досконало вивчити ще не встигли. Часи були темні, голодні і малоперспективні. Нам було нікуди податися. Жодних альтернатив для проведення вільного часу, ось і доводилося самим собі вигадувати забави. Наприкінці х в Україну прийшла хіп-хоп культура і графіті стало однією з головних її складових. Воно швидко набуло популярності і захопило всі «спальні райони», які виглядали приблизно як американське гетто на початку х. Траєкторія розвитку українського графіті значно відрізнялася від класичної (північно-американської) школи. Відсутність інформації і певна ізоляція підштовхувала райтерів вигадувати свої правила. У підсумку ми подолали шлях від боязких починань до самостійного і конкурентного продукту, який відомий тепер далеко за межами

Середній клас, інсталяція,

України, перш за все своєю оригінальністю і самобутністю. На момент отримання вищої освіти в мене не було ідеї вступити в мистецький заклад, адже практично ні в кого, хто малював графіті, не було й гадки, що графіті має якесь відношення до мистецтва, хоча я цим займався вже більше 5 років. У цей період я і всі мої «колеги по вулиці» були аполітичні. Нас цікавило тільки одне: де б дістати грошей на матеріали. Наприкінці х — на початку х в українській графіті-тусовці була велика проблема з матеріалами для роботи, з доступом до інтернету і можливістю подорожувати для отримання досвіду і спілкування з новими людьми. Відсутність цих чинників спровокувала народження якісного продукту завдяки природному відбору і бажанню працювати. За часів помаранчевої революції вперше більшість українських райтерів заговорили про політику і поїхали до Києва, щоб підтримати цей рух. Всім хотілося змін, але вийшло як завжди: «очікування > реальність». Після всіх цих подій, в році, мене закинуло до Москви, де я взяв участь у фестивалі-відкритті винного заводу. Потім розпочалася пара-

Don’t be a tourist, be a terrorist, полотно, змішана техніка, 20

Клементовіце, графіті,

лельна робота в альтернативних для мене умовах — галереї, полотна, виставки. Це був гарний старт, я відразу був забезпечений всім: стипендія, майстерня, виставкові простори, матеріали. З того часу працюю на перетині двох жанрів, але не змішую один з іншим. У графіті я експериментую з формою і кольором, інтегруючи їх у навколишнє середовище. В роботі на полотні і папері я фіксую абсурдність нашого часу. Можливо, це мій спосіб не з’їхати з глузду. На вулиці, в першу чергу, мене приваблює свобода і незалежність. Тут тільки я вирішую — що добре, а що погано. Для мене це почуття і є щось справжнє, непідробне, з чого, на мій погляд, і складається мистецтво. Звичайно в офіційному мистецтві все трохи складніше. Тут є багато чинників, які спочатку мені сильно заважали у творчості, аж до того, що я не міг працювати так, як би мені того хотілося. Я постійно відчував тиск звідусіль: від галериста, колекціонера, арт-критика, мистецтвознавця. Мені знадобилося чимало часу, щоб перестати звертати на це увагу під час створення мистецьких проектів. Напевно, після цього я і став «офіційним» художником.

Був період, коли я жив у дуже дорогій новобудові з такими собі сусідами — мусорами, політиками та іншими мажорами, а денний бюджет складав близько 5 гривень. На них я міг купити 2 пляшки пива, пачку «Мівіни» і насіння. Тим часом у заможних людей була фішка — наслідувати смаки один одного і купувати одне й те саме, наприклад, чорний джип Cayenne. Дивлячись на ці предмети розкоші, в мене народилися деякі роботи — інсталяція, де Cayenne забитий зсередини локшиною «Мівіна», наприклад. Цей проект я реалізував на річницю незалежності в «Мистецькому Арсеналі». Україна, можливо, гарний стартовий майданчик, але вітчизняному художнику важливо виїжджати за кордон, щоб адекватно оцінювати свою роботу і своє місце в цьому світі, щоб не приєднатися до винахідників велосипеду, чим і займається більша частина наших художників. А в цілому — звідки може з’явитися почуття свободи, коли у деяких художників відсутня можливість реалізації, не кажучи вже про нормальні умови життя? Хіба що сповідувати буддизм і жити, харчуючись енергією сонця? Бесіду вела Роксана Рублевська

Берлін, графіті, 21

Камінь, полотно, змішана техніка, x см,

22

Тіні, полотно, змішана техніка, x см (кожна),

23

ОЛЕКСАНДР БАБАК

Народився у Києві р. Закінчив Республіканську художню школу ім. Т. Г. Шевченка та Київський державний художній інститут. Живе і працює y Києві та Великому Перевозі, що на Полтавщині. Вибрані виставки: «Худшкола» (, Київський національний музей російського мистецтва, Київ); «Об’єм» (, Мистецький Арсенал, Київ); «Український ландшафт. По той бік відчаю…» (, Мистецький Арсенал, Київ); «Українська формула. Лінія пейзажу» (, Музей Івана Гончара, Київ); «Подвiйна оголена натура» (, Київський національний музей російського мистецтва, Київ); «Grisaille» (, галерея «Bottega», Київ); «Народне актуальне. Пейзаж» (, Арт-центр «Я‑Галерея», Київ); «Паркан» (, Мистецький Арсенал, Київ); «Українські мотиви» (, НСХУ, Київ); «Козак Мамай. Українська народна картина» (, НХМУ, Київ); «Прощавай, зброє!» (, Мистецький Арсенал, Київ); «Landschaft живописного заповідника» (, НХМУ, Київ); «Перехрестя» (, Kunsthіstorіsches Museum, Відень); «Парсуна» (, НСХУ, Київ); «Peer Gynt» (, Тронхейм, Норвегія); «Український класичний авангард і сучасне мистецтво» (, Центр «Український Дім», Київ); «Українсько-французькі зустрічі» (, Центр «Український Дім», Київ); «Мистецтво України» (, Музей августинців, Тулуза, Франція); «Олександр Бабак. Олександр Бородай» (, НХМУ, Київ).

Присутність. Для мене це не є намагання заповнити собою якомога більше простору. Це інтимна тиха справа зосередження на собі, на тому, що і як ти робиш. На мою думку, присутність — це те, на чому не треба надміру концентруватись — само складеться. Мистецтво. Щоб говорити про роль і задачі мистецтва взагалі і в сьогоденні окремо, варто звернутись до можливих причин його виникнення як такого. Білі відбитки долонь на стінах печери говорять про те, що Я — Є. Це егоістичне бажання людини розширити свій простір: я піду, але частина мене — цей відбиток, автопортрет, мій двійник — залишиться. Це та ж присутність. Перебудова. Насправді, особисто в мені і в моїй творчості доба перебудови мало що змінила. Мої вимоги до себе, зокрема як до художника, залишились тими, що й були. Та й взагалі, мені важко зрозуміти, як можна змінювати свої принципи залежно від тих чи інших факторів. Для мене актуальне — синонім поняття «мистецтво», незважаючи на час, коли воно було створене. Актуальне — значить мистецтво з усім, що вкладають в це поняття і чого від нього очікують. Актуальним не можуть бути його прояви лише тому, що «зараз і на злобу дня». Основний критерій — якість. У творі не може бути загравання, надмірних зовнішніх ефектів, компромісності, кон’юнктури. Має бути непохитність позиції автора, незалежно від ставлення оточення. Виходячи з вищенаведеного, я вважаю себе художником актуального мистецтва. Національне мистецтво. Якщо мистецтво — це мова, а кожна нація має свою мову та історію, то воно — мистецтво — уже є національним, навіть якщо це і не лежіть на поверхні. На питання, що таке українське мистецтво і яким воно повинно бути, думаю, в першу чергу воно повинно бути мистецтвом, так само, як для художника повинно бути тільки одне визначення — художник. Без всіляких додатків — молодий, талановитий, заслужений і таких подібних гібридних словосполучень.

Художній метод. Впродовж 30 років я працюю з одним об’єктом. Це «мертве» село, яке вже понад 50 років покинули мешканці. Спостерігаючи різні стадії його руйнування, мною було створено декілька проектів. На різних етапах темами моїх досліджень були: старе дерево — проект «Некрополь» ( р). Виставковим матеріалом для нього були каркаси дахів сільських хат, сволоки, віконниці, лудки, елементи ткацьких верстатів тощо. Проект «Житло — скульптура, скульптура — житло» ( р.) — це створення об’єктів з саману за прикладом побудови сільської хати-мазанки. До роботи над цим проектом були залучені місцеві жителі, які за моїми кресленнями робили каркаси для них, зібрали толоку для виготовлення саману. Проект «Килим — автопортрет» ( р.). Складається з двох картонів до килима «Автопортрет з Тамарою» ( x см та x см). Проект відтворював орнаментальне наповнення вишивок цього регіону та передбачав виконання в матеріалі за цими картонами місцевими майстринями. Проект «Парсуна» ( р.). Базувався на віднайдених в тому ж «мертвому» селі фотографіях колишніх мешканців. Це десять реконструкцій постатей, більше ніж два метри заввишки кожна, надрукованих на прозорих плівках. Всього на території цього об’єкту мною створено більше десяти проектів. У спостереженні за тим, як поступово зникає це село, мої роботи відтворювали його в іншому вимірі — в площині художніх реконструкцій. Архаїка. Працюючи з архаїкою, треба усвідомлювати, що це не повинна бути дослівна цитата. Це не еквівалентна заміна форми, а художня реконструкція закладеної в ній ідеї. Ідентичність. Вона прочитується на генетичному рівні — її усвідомлення відгукується в тобі відчуттям причетності. Україна і світ. Україна дала світу себе такою, якою вона є, з усвідомленням важливості того, що вона є і буде. Культура. Культура — це багато що, це те, що поза біологією. Зокрема це самовираження. Записала Катерина Рай

З проекту «Парсуна», інсталяція,

Археологічний проект «RE-конструкція», Ольвія,

24

Із серії «Still Life», акрил на полотні, x см,

25

Каїн і Авель, акрил на полотні, x см,

26

Великоперевізькі пастухи, акрил на полотні, x см,

27

ЯНА БИСТРОВА

Народилася в Києві року. Навчалася в Республіканській художній середній школі ім. Т. Г. Шевченка та Національній академії образотворчого мистецтва та архітектури. З року живе в Парижі та у Києві, працює в техніці живопису, фотографії, шовкографії. Вибрані виставки: «Дух часу» (, Zenko Foundation, Татарів, Івано-Франківська обл., Україна); «Рецепт для утопії» (, ІПСМ, Київ); «Музейне зібрання. Українське сучасне мистецтво – З приватних колекцій» (, Мистецький Арсенал, Київ); «VUCA» (, галерея «Russkiy Mir», Париж); «Intеrieur — Extеrieur» (, галерея «I Gallery», Париж); «Une pause, le temps de contempler!» (, галерея «Russkiy Mir», Париж); «Міф. Українське бароко» (, НХМУ, Київ); «Born In The USSR. Made In France» (, Espace Blanc Manteaux, Париж); «Espace Nature» (, галерея «Blue Square», Париж); «Close-Up From A Distance» (, галерея «Триптих», Київ); «Hype Gallery» (, Palais de Tokyo, Париж); «Body Count» (, галерея «L’oeil du huit», Париж); «Your Photo Here» (, Attache Gallery, Лондон); «Тисяча дев’ятсот дев’яносто три» (, «Salon De Mai», Grand Palais, Париж); «Your Photo Here» (, Attache Gallery, Лондон); «Salon De Mai» (, Grand Palais, Париж); «Exposition De Dessin» (, Acadеmie des Beaux Arts, Париж); «Explosition» (, Авіньйонский фестиваль, Авіньйон, Франція).

ЯКЩО ЗРОЗУМІЄШ ХОЧА Б ТРИЧІ… Ця зустріч мала відбутися в Києві, але не судилося — виставку Яни Бистрової в Мистецькому Арсеналі скасували. Тому розмовляли через скайп: темний екран комп’ютера, звуки далекого життя, голоси, що блукають у лабіринті мереж. З паризьким українським художником Яною Бистровою говорили про минуле та сьогодення — той випадок, коли особиста біографія є фактом мистецтва, а приватні обставини так переплетені з мистецьким життям, що історія здається живим сюжетом — прос­ то зараз відбувається. Зосередженість думки, інтелектуальна чесність, емоційна гнучкість відтворює невидимого співрозмовника, і в уяві слухача спалахують картинки — роботи художника. Котрі, звичайно, схожі на автора, свідчать про нього — пристрасне раціо, майстерність, відпрацьована до рефлексу, що не стримують вільного задуму. — Яно, якими вам видаються події в Україні? Ми ж, так чи інакше, вважаємо вас частиною українського мистецтва — тією мірою, якою ви дозволите. — Знаєте, коли людина полишає рідні місця, вона перетворюється на вічного мандрівника, а отже, домівка — або скрізь, або ніде. Скажімо, я ніколи не думала, що побачу кінець Совка, однак це сталося, і для мене це шалено радісно й символічно. Навіть такою ціною — адже Україна розплачується війною, бідністю, дезорієнтацією. Так чи інакше, це початок власного майбутнього, окремого від останнього переродження Совка — Росії. Я дуже сподіваюся, що переродження це не затягнеться на ціле століття. Я ніколи не стану корінною француженкою, але за двадцять п’ять років життя у Франції я вжилася в тутешнє уявлення про процес мистецтва, про людину мистецтва, у мене перспектива трохи інша, я розумію те, чого не видно з Києва. І я можу сказати, що, на жаль, Україна, як і всі пострадянські держави, дуже відірвана від світового художнього процесу. Є країни і культури, які з цього відокремлення зробили свій козир — автентичність, самобутність… Але в Україні це поки що не вийшло. Втім, може бути, це й не потрібно. На жаль, тут — на Заході — у широкому сенсі нічого про Україну не знають. Якась залізна завіса, напівнепроглядна з обох боків. І ще — мовний бар’єр. Не латиницею живемо, кирилицею — і ось ми відрізані від світу. Моя стрічка у Фейсбуці — кількома мовами, й іноді до болю хочеться, щоб та чи інша стаття про українське мистецтво була написана англійською або французькою, щоб донести до публіки, яка, може, спеціально не поцікавиться, але захоче просто ознайомитися. Дуже мало інформації, по-перше, відомими мовами, по-друге, у доступній формі — щоб західний читач зрозумів. Для мене це великий біль, тому що українське мистецтво дуже того варте, незважаючи на деяку провінційність. Україна готова до того, щоб показати себе де завгодно. Якби не мовний бар’єр! Щоправда, для Ігоря Абрамовича навіть це не є перешкодою.

28

Золотий перетин, 7 модулів, акрил на полотні, x см,

— Читала в інтерв’ю, що ваші інтереси обертаються навколо кількох сюжетів: універсальність кольору як провідника емоцій, амбівалентність сприйняття, артикуляція раціонального, інтуїтивного, чуттєвого. — Так. Дійсно. Ну, щодо, скажімо, амбівалентності сприйняття. Буття визначає свідомість; коли буття змінюється, змінюється і свідомість. У мене, скажімо, є проект у розвитку — пленери. Я городянка до мозку кісток, і я бачу, як по-різному працює сприйняття в місті і на природі — на півдні Франції, скажімо. Ось найпростіший приклад зміни свідомості: по-іншому бачиш кольори, іншою хочеться бачити композицію, така начебто незначна зміна навіть провокує несподівані формальні знахідки. Амбівалентність — це, взагалі, сюжет величезний, інтерпретація одного й того ж факту залежить від безлічі аспектів — моменту, контексту, людини. Одні й ті самі факти різні люди тлумачать по-різному. Інтерпретація, з одного боку, — двигун мистецтва, адже автор — інтерпретатор. А з другого боку… Донести до публіки саме те, що хочеш сказати, а не те, чому публіка хоче дати свій висновок, до чого вона схильна, бо звикла… Для художника це — одне з найголовніших завдань. Але можна діяти інакше — скористатися цією можливістю мінливої інтерпретації. Живопис — традиційний вид образотворчого мистецтва, який передбачає угоду між автором і глядачем, певний загальний код. Мені здається, злам цього коду може бути одним з найцікавіших моментів у сучасному живопису — надати глядачеві простір для інтерпретації. Можна сказати, я пропоную глядачеві певний набір елементів і провокую двозначність зображення — щоб глядач прочитав картину як він хоче. — Тобто важлива частина цієї гри — система ймовірності?

Богиня прохолоди на Південному Березі Криму, олія на полотні, x см, –

— Так, я б сказала, включення в правила гри несподіванки й непередбачуваності з боку глядача. Інакше кажучи, я залишаю глядача наодинці з його культурою, багажем, настроєм, бажанням чи небажанням діалогу. — Завдяки Олегу Тістолу я познайомилася з головним, і, як зараз з’ясовується, майже єдиним і вже точно базовим художнім маніфестом українського contemporary «Вольова грань національного постеклектизму». Як це не раз було в історії, власне текст якщо і не втрачено зовсім, то у авторів–учасників–теоретиків–творців його немає. Я знаю, що ви маєте до цієї історії безпосереднє відношення. Отже, хочу з вами поговорити про «Вольову грань». — Так, я була учасником від самого початку, певною мірою. Нас було дві пари: Марина (Скугарєва) з Олегом і ми з (тоді ще) Костею Рєуновим. Зазвичай наші збори відбувалися в майстерні Костиного тата на Андріївському узвозі; і все це був такий собі юнацький жарт, але, як з’ясувалося згодом, то було щось досить важливе. Воно все якось збіглося з кінцем режиму, почалася Перебудова, нас запросили до Москви, Мітя Канторов тоді приїхав і запросив… Нам, як українській групі в московському контексті, це слугувало своєрідним знаменником. Власне, я все сказала, що хотіла. Потім почалася вже інша історія. — В інтерв’ю ви розповідали про своїх учителів — про те, що інтерес до кольору походить від Зої Лерман і Бориса Олександровича Литовченка, а ось «формалістом» був Микола Андрійович Стороженко… — Чи знаєте ви цю історію? Нас же виганяли з інституту, був такий страшний момент. Стався конфлікт, який окрім як ідеологічним назвати не можна. У нас був професор, імені якого я навіть не пам’ятаю, він був дуже прорадянський, причому навіть не старий, але справжній радянський сморчок. На курсі тоді навчалися Голосій, Гни­л ицький, Макс Орябин­с ький, Саша Климен­ко, Костя Реунов, Льока Рижих, і конфлікт був доведений до того, що нас — цілу групу, чоловік шість — спробували викинути з інституту за те, що ми неадек-

ватно зробили постановку. Цей професор усім нам поставив двійки і хотів демонстративно виставити з інституту, влаштувавши показовий процес. Але в нього не вийшло! Тоді був такий час — ніхто не знав, що вже можна, а за що все-таки загнобити. Але човен розгойдували дружно. За нас заступилися… Одна з моїх бабусь була цензором з мистецтвознавчих видань України, і вся моя професура, якщо хотіла що-небудь видати, проходила через її руки. Вона тоді заступилася за мене. Але я підозрюю, що, звичайно, є деталі цієї історії, які мені невідомі. Коротше, вигнати нас не вдалося, але як покарання нам наказали зробити за свій рахунок річну постановку, що ми й зробили сяк-так. Потім треба було вибирати, на який податися факультет, і до Стороженка пішли всі, хто не терпів радянського живопису. Микола Андрійович не тиснув, заохочував до творчості, вільнодумства, навчив нас усій фаховій базі монументального живопису. Проте головна його заслуга не в цьому: художником-монументалістом так ніхто й не став, хоча свого часу всі писали великі роботи, і в Києві цей гігантизм існує досі. Основною заслугою Стороженка було те, що він нас не розчавив, дбайливо доніс до фінішу, не проявляючи, як викладач-фахівець, типового для совка авторитаризму. — Якщо дивитися на ваші роботи, то стає зрозуміло, що художник ви західний, і ось чому. У мене є доморосла теорія з приводу українських художників — уся ця волога жіноча, талант, цього дуже багато, але раціо значно менше… Оскільки я театрознавець, скажу на прикладі своєї професії: з акторами завжди було добре в Україні, з режисерами — набагато гірше. — Є таке, згодна. — Тому це речі західні. Хотілося б поговорити з вами про Луїз Буржуа. — Одна з моїх кумирів, навіть не знаю, що про неї казати. Хіба, мабуть, те, що Буржуа якимось чином вдалося поєднувати емоційність величезного напруження з дуже міцним інтелектуальним тлом. Цей аспект мене всюди дуже приваблює. Особливо тому, що жінкам докоряють: надто багато емоцій у мистецтві й замало раціо. А тут такий потужний заміс — до буквального опису істерики, де опис залишається досить відстороненим, інтелектуальним і нескінченно гідним. Це до глибини душі зворушує. І вони дуже жіночі, ці роботи, жодну не можна приписати чоловікові, і це жіночі теми зсередини, при цьому все дуже скоординовано, рівень контролю ні на мить не знижується. Якщо людина дійсно побудувала особистий світ і почувається в ньому комфортно, і цей світ у чудесний спосіб описує об’єктивну реальність та водночас зрозумілий і цікавий глядачеві — гадаю, можна сказати, що це успіх. Ось стиль мислення Луїз Буржуа — мені здається, що я розумію, чому ту чи іншу роботу вона зробила саме так. Якщо зрозумієш хоча б тричі, значить — вловив стиль мислення художника. Бесіду вела Інга Естеркіна

Дівчина без весла, акрил на полотні, масляна пастель, x 80 см, 29

Невдоволені потреби, олія на полотні, x см, –

30

1

2

3

4

Гіганти кипариси, акрил на полотні, 50 x 50 см, (1) Бризки квітів, акрил на полотні, 50 x 50 см, (2) Спокійний опір, акрил на полотні, 50 x 73 см, (3) Плакучий абрикос, акрил на полотні, 50 x 30 см, (4)

31

НАЗАР БІЛИК

Народився року у Львові. Закінчив Київський державний інститут декоративно-прикладного мистецтва і дизайну ім. М. Бойчука та Національну академію образотворчого мистецтва і архітектури (Київ). Скульптор, автор робіт у публічному просторі. Живе й працює в Києві. Вибрані виставки: «Трансформація. Докази» (, Kunst-und Filmbiennale Worpswede, Ворпсведе, Німеччина); «Рецепт для утопії» (, ІПСМ, Київ); «Килим. Сучасні українські митці» (, Zenko Foun­dation, Палац мистецтв, Львів); «Ukraine. Transformation der Moderne» (, Österreichisches Museum für Volkskunde, Відень); «Музейне зібрання. Українське сучасне мистецтво – рр. З приватних колекцій» (, Мистецький Арсенал, Київ); «Premonition: Ukrainian Art Now» (, Saatchi Gallery, Лондон); «Ємності» (, галерея «Bottegа», Київ); «Contemporary Ukrainian Artists» (, Saatchi Gallery, Лондон); «Скульптура PRO cкульптуру» (, ЦСМ «ЄрміловЦентр», Харків, Україна); «Індустріальний Едем» (, ІПСМ, Київ); «Орієнтація на місцевості» (, НХМУ, Київ); «Контрформи» (, галерея «Bottegа», Київ); «Простір» (, Black Square Gallery, Маямі, США); «Dream Catcher» (, Фестиваль сучасного мистецтва, Маямі, США); Персональна виставка за підтримки швейцарського фонду Рrohelvetia (, галерея «Ірена», Київ); Триєнале скульптури (, НСХУ, Київ).

Я СВІДОМО ВІДМЕЖУВАВ СЕБЕ ВІД УСЬОГО ЗАЙВОГО До Академії на скульптуру я поступав з певним ваганням, бо думав іще про графічний дизайн. Зараз, коли я згадую це, то розумію, чому він мені близький. Тому що, наприклад, живопис — це чуттєвість, експресія, колір, певні переживання. А для мене була важлива мова знаків, чітких зрозумілих мінімалістичних символів. Тому й думав або про скульптуру, або про графічний дизайн. Через «халтури», починаючи з технікуму [нині КДІДПМІД імені Михайла Бойчука. — Н. М], пройшли всі. Але коли я працював на цих «халтурах», то завжди усвідомлював, що це можна робити рік-два, а потім треба вибирати. Тому що я бачив приклади багатьох скульпторів, які просто сидять роками на замовленнях, втягуються в цей спосіб життя і вже ніколи не повертаються до особистої творчості. Я свідомо від цього віддалявся, бо розумів, що інакше вони мене поглинуть. У році я вже мав якісь гроші, щоб хоча б відливати скульптуру, і цього року вже не брав замовлень. Я свідомо відмежував себе від усього зайвого, розуміючи цінність моєї мети. Просто знав, що так має бути. Ми всі пройшли «лихі ті», звикли рухатися інтуїтивно, бо тоді ніхто не знав, що буде далі. Пам’ятаю, коли ще вступав, мама казала: «Боже! Куди ти вступаєш? Як ти будеш жити?» Але ці настрої потім змінилися. Мої дід і батько — скульптори. У нас, дітей художників, ситуація звична та хрестоматійна. Вплив середовища надзвичайно великий — приблизно 70% дітей художників уже не можуть зробити крок убік. Вони все одно орієнтуються на той світогляд, стиль життя і цінності, що їх мали батьки. Я свого часу зробив цей крок убік — за рік після закінчення технікуму взагалі передумав бути художником. Сказав: «Мені не сюди!» — усе-таки був присут-

ній дух спротиву та пошуку. Зараз я себе тодішнього не розумію, і не пам’ятаю, що це був за вчинок. На мене з усіх боків тоді ополчилися, тому що в мене не тільки батьки художники, а й тітка, дядько, дідусь — уся династія. Зрештою я побачив, що в полоні, та здався, бо мені й самому почала подобатися скульптура. Не скажу, що я з дитинства ліпив коників і мріяв стати скульптором. Я не думаю, що це так. Просто все якось органічно відбулось. У нашій сім’ї конфлікту поколінь не було, тому що ми один одного майже не зачіпали. Бачення в будь-якому разі різнилися, але це не переростало в протистояння, бо ніхто не був упевнений на % у тому, що він сам робить. За рахунок цього сумніву є певний люфт. Цей сумнів дуже необхідний художнику, і він виявився корисним для нас. Ми з батьком навіть працювали 6 років в одній майстерні. У нас було дві кімнати, але спільна кухня, спільний побут. Мої друзі приходили в майстерню — це здебільшого шум, галас. Усі дивувалися, як ми взагалі можемо там співпрацювати. А в нас не було проблем — у кожного своя зона, у яку інший не втручається. Гадаю, це завдяки тому, що батько свого часу аналогічно співпрацював з дідом. Взагалі мені завжди було легко. У мене була підтримка, жодних проблем. Про сучасний стан монументального мистецтва та освіти. Зараз така ситуація — діди й батьки-скульптори створювали і будували, а онуки спостерігають демонтаж їхньої творчості. Але я не оцінюю — чи це добре, чи погано. Раніше, ще коли я навчався, були певні орієнтири монументального мистецтва як такого, навіть без ідеологічного підґрунтя. Просто орієнтири пластичної мови, композиції. На них рівнялись скульптурні школи. А зараз орієнтири та викладачі зникають, як і все мистецтво радянської доби, яке можна тільки в книжках спостерігати. І я бачу по переглядах в Академії пев-

Контрформи, полімерні матеріали, метал, h — см,

Конструктор пам’яті (фрагмент), полімерні матеріали, скло, h — 40 см,

32

Лапки, метал (Симпозіум сучасного мистецтва, острів Бірючий), h — см,

ну дезорієнтацію. Але особистості, що створювали б нові форми скульп­ турної пластики, у нас в Україні ще не прийшли, а старше покоління померло, у тому числі й разом зі своїми роботами на площах. Тобто склалася дещо дивна ситуація, настав якийсь період смути. Нове покоління покищо не може запропонувати повноцінну заміну, крім такої собі скульптурної «попси», не може запропонувати інших творів, адекватних часу. Принаймні, вони поки майже не з’являються в Україні. У зв’язку з воєнними подіями в країні проблема насправді зараз ще гостріша. Тому що кожне місто, кожний населений пункт має, як я нарахував, у середньому три точки, де є пам’ятники: перший — Друга світова, потім — Афган, і тепер — АТО. Якось минулого року, мандруючи через невеликі міста, я подивився, як зараз організовані там площі. У плані естетики — ніяк, суцільний жах. За «дві копійки» ставиться щось, клеїться фотографія. І це все стихійно, хаотично. Така собі «народна творчість», тому що коштів немає, але є порив, народний імпульс, «з низів». А ще з’являються такі «скульптурні бригади», що їздять районними центрами, і в них є готовий перелік на вибір, що поставити: «не дорого, зате красиво». Я хотів би, щоб зараз у нас, скажімо, у Києві, в невеликих містах з’явилися не ідеологічні монументальні пам’ятники на зміну вождям, на місці порожніх постаментів, а відбулось історичне осмислення. І розвивалась, скажімо, паркова скульптура. Не на противагу знищеним на площах монументам, а паралельно. Як територія пошуків та сумнівів, що об’єднувала б скульпторів та архітекторів в нових урбаністичних практиках. І хай вона бере початок з паркової зони, а потім, можливо, перейде і на площі, інтегрується в місто. Було б чудовим створення парку сучас-

ної скульп­т ури. Бо поки ми бачимо тільки знищення, розчинення всього. Усе руйнується, а не перевозиться на територію музею просто неба, як це мало би бути. Я не можу з власного досвіду казати про якісь зміни, бо ці зміни відбувалися разом з тим, як змінювався я. Для мене це не період змін, а час мого дорослішання і становлення. Це те, без чого я не уявляю себе, не знаю, як може бути інакше. Я не дивлюся на них збоку, як людина навчена досвідом, а розглядаю як людина, яка формувалася в цей період. Тому складно щось говорити. Я не акцентую уваги на зовнішніх чинниках, на соціальних процесах, на трансформації суспільства. У мене інша площина, і я намагаюся бути їй вірним. Це площина осмислення особистого буття. Тому я розгублююся, розмірковуючи і відповідаючи на це запитання. Я думаю, що відбувалося і зараз відбувається щось дуже важливе, але фокус, на який спрямований я як художник, трошки інакший. Я уважний до ситуації, але якби вона була іншою, то, гадаю, моя творчість не дуже б змінилася. Ця пульсуюча поверхня мені не зовсім близька. Я не відійшов від соціуму і, звісно, не маю на увазі, що для мене такі площини «занадто дрібні, а я собі витаю в небесах». Просто стільки маніпуляцій у сучасному світі, стільки політичних інтриг, «розклАдів». Я рефлексую, але не ставлю собі за мету бути на пульсі цієї кривої подій, намагаюся не занурюватися занадто в політичну й соціальну площини. Останнім часом усе одно з’являються такі роботи, наприклад, «Конструктор пам’яті», пов’язаний з темою війни, бо мені болить і я не відділяю себе від країни, але це не є моїм основним завданням у творчості. Бесіду вела Наталія Маценко

Дороговказ, граніт (рекреація, місто Іршанськ), h — см,

Простір навколо, полімерні матеріали, метал, h — cм, 33

Дощ, бронза, скло, h — см, (Пейзажна алея, Київ) 34

35

СЕРГІЙ БРАТКОВ

Народився року в Харкові. Закінчив Художню школу ім. І. Рєпіна (Харків, ), Політехнічну академію (Харків, ). У ‑му став одним із засновників «Fast Reaction Group» («Група швидкого реагування»), спільно з Борисом Михайловим, Сергієм Солонським та Вікторією Михайловою. Вибрані виставки: «Портретна фотографія Європи з » (, Museum of Photography GB, Салоніки, Греція / Nederlands Fotomuseum, Амстер­ дам); «Московська бієнале» (, Основний проект, ВДНГ, Москва); «Chapiteau Moscow» (, Galerie Almine Rech, Париж); «Arsenale Міжнародна бієнале сучасного мистецтва» (, Мистецький Арсенал, Київ); «Крик» (, Regina Gallery, Лондон); «Heldenzeiten» (, Haus der Photographie / Deichtorhallen, Гамбург, Німеччина); «Україна» (, PinchukArtCentre, Київ); «Glory Days» (, Deichtorhallen, Гамбург, Німеччина); «Glory Days» (, Fotomuseum, Вінтертур, Швейцарія); «Сергій Братков» (, Baltic Centre for Contemporary Art, Гейтсхед, Великобританія); «Вагіна моя Батьківщина» (, 52 th Venice Biennale, Palazzo Papadopoli, Венеція); «Birds» (, Galerie Anita Beckers, Франкфурт-на-Майні, Німеччина); «S.M.A.K.» (, Stedelijk Museum, Гент, Бельгія); «Діти» (, Manifesta 5, Сан-Себастьян, Іспанія); «Menschen im Bunker» (, Kunstbunker, Нюрнберг, Німеччина); «Повернення художника» (, 50 th Venice Biennale, Російський павільйон, Венеція); «Fayurcity» (, галерея «Риджина», Москва).

Творчість Браткова чітко ілюструє ідею сучасного світу тотального шоу і самореалізації за допомогою гри, у якому значення набуває не тільки твір мистецтва, але й саме людське існування (Віктор Мізіано) — Тема — «25 років присутності». Хотілося б вважати тебе, як і раніше, частиною українського мистецтва. Наскільки це доречно? Якщо можна, цікаво було б пригадати обставини переїзду. Це ж було на межі –х? — Так, я вважаю себе частиною українського мистецтва. Переїхав до Москви після розпаду нашої харківської «Групи швидкого реагування», учасниками якої, крім мене, були Борис Михайлов і Сергій Солонський. У році в Центрі Сороса в Києві Олег Кулик познайомив мене з Володимиром Овчаренком, якому сподобалися мої роботи. Він і запропонував мені зробити виставку в його галереї «Риджина». Виставка «Дітки» відбулася в році, після чого я залишився в Москві. — Хочу пригадати стихійну дискусію, яка виникла на весняному «Бірючому» [Міжнародний симпозіум сучасного мистецтва «Бірючий» — арт-резиденція. — Ред.] Молоді арт-діячі представляли свій проект, і у зв’язку з цією презентацією ти вирішив нагадати, що мистецтво — насамперед візуальна інформація. Давай поговоримо про це. Наскільки представники нових медіа розуміють те, чим вони займаються? Чи можна вважати їх художниками? — Одна з тенденцій сучасного мистецтва — дослідницька діяльність, яка стикається зі сферою інтересів учених-гуманітаріїв і часто використовує їх методологію. Тому межа між художником і вченим розмивається, адже художник використовує чужий інструментарій. При цьому перестає бути фокусником, який може пред’явити візуальне диво. І концептуальним мистецтвом, яке змінює звичні уявлення про місце будь-якого об’єкта у свідомості, це теж назвати не можна. Це, швидше, не проблематизація, а описування, підсумовування звичного. Отже, виходить, що дискусія важливіша, ніж результат, ніж візуальна річ. Відбувається підміна понять. Я ставлю під сумнів можливість називати дискусію художнім актом, але це моя приватна думка.

36

— Спілкувалася з українськими художниками, які давно живуть і працюють у Європі або США. Багато з них вважають, що українським художникам є що продемонструвати світові, але не вистачає грамотного промо. Де місце України на цьому, скажімо так, ринку? — Це питання стосується радше інфраструктури, пов’язаної з мистецтвом. Його краще адресувати людям, які займаються його просуванням. — Обговорювали зі Стасом Волязловським межі припустимого. Чи є в мистецтві межі провокації? Якщо є, то де вони? — Провокація в мистецтві необхідна. Це засіб, який дозволяє зламати стереотипи та інфантильність сприйняття. Але це інструмент гострий, він може поранити глибоко. Межею припустимого є поріг, за яким стоїть заклик до вчинення насильницьких дій. — Хто з українських художників тобі зараз цікавий? Чому? — Як правило, я стежу за мистецтвом тих художників, яких знаю, з якими спілкуюся. З молоді можу відзначити випускників і студентів Школи Родченка Зіну Ісупову, Аліну Клейтман, Сашу Кутового, Діму Тарусєва і Юлю Голуб. У кожного з них є індивідуальна пластика і сучасне мислення. — Якою має бути мистецька освіта? Які завдання ти ставиш перед собою як перед майстром курсу? Наскільки я пам’ятаю, зараз ти задоволений своїми студентами. Ти вчиш їх насамперед думати, наскільки я розумію? — Сучасний молодий художник — це людина, яка володіє колажним мисленням. Він може, поєднуючи абсолютно різні речі, домагатися новизни, зберігаючи при цьому щирість. Аби прийти до цього, треба його навчити спиратися на інтуїцію і обдумано спостерігати за навколишнім світом. Важливо розвивати свою візуальну мову і авторську пластику, домогтися впізнаваності. Йому не обов’язково бути інтелектуалом, важливо зберегти чуттєвість і безпосередність. На нашому курсі «Фотографія, скульптура, відео» ми до цього прагнемо, і результатами я поки що задоволений. Бесіду вела Інга Естеркіна

Станція, інсталяція, Palais Beaux Arts, Брюссель,

Балаклавський кураж, інсталяція, галерея «Риджина», Москва,

Вулканоіди, інсталяція, BALTIC Centre for Contemporary Art, Гейтсхед, Великобританія,

Мир. Труд. Рай., земля, дерево, метал, папір, світильники, Stedelijk Museum, Гент, Бельгія,

Виїхати Забути, фотографія, неон, x см,

Вагіна моя Батьківщина, метал, відео, 52th Venice Biennale, Palazzo Papadopoli, Венеція,

37

Дивна форма молодецтва розкривається в роботі Сергія Браткова «Гасло». За словами художника, котрий багато подорожує по місцях збору та відпочинку молоді, на рок-концертах є така особливість: слухачі, переважно хлопці з похмуро-зосередженими обличчями, досить сильно один одного штовхають. Так висловлюється співпереживання й спільне захоплення від «монстрів російського року», які виспівують зі сцени про те, що світові шакали скаляться на «золото наших хлібів та ікон», а за таке, звісно, гуртом оце й хоч негайно померти… Проте як у російському виконанні рок — щось вельми далеке від міжнародного явища під цим найменуванням, так само російські фашистські заклики до смерті далекі від «Viva la muerte!» Хосе Міллана Астрея. Зрештою, ніхто вмирати тут не збирається, то лише риторична фігура, натомість те, що воно означає насправді, художник пише поперек світлини жевріючими літерами. Колективна фотографія перетворюється на персону, театральну машкару, крізь ротову щілину якої потойбічний голос озвучує давно знайоме: «Да здравствует сегодняшнее плохо, за то, что завтра будет хорошо!» У цьому гаслі закарбовано те компенсаторне вихваляння труднощів, за яким СРСР ховали систематичні поразки радянського правління. Про це написав Давид Самойлов: «Когда в возвышенность тиранства/ И в благо вечных голодух/ Поверил русский дух пространства,/Доверчивый и страстный дух». Треба сказати, у Браткова цей дух не виглядає довірливим і пристрасним. Втім, дещо від пристрасті можна знайти — недарма ж хлопці штовхають один одного, немов імітуючи побиття і закликаючи когось, хто б їм усім дав справдешньої прочуханки. Гасло точно відтворює логіку договору в мазохізмі: спочатку якнайжорстокіше покарання («погане»), зате потім тим солодша нагорода («хороше»). І якщо такий-от спосіб отримання задоволення вже опанований на масовому рівні, сьогоднішнє обіцяє залишатись поганим ще довго… Євгенія Кікодзе

38

Да здравствует сегодняшнее плохо, за то, что завтра будет хорошо!, цифровий друк, неон, x см,

«Джесус» із серії «Landing Party», кольорова фотографія, 70 x см,

Із серії «Ні війни, ні миру», кольорова фотографія, 70 x см,

Із серії «Міліцейська естафета», кольорова фотографія, 70 x см,

Із серії «Ні війни, ні миру», кольорова фотографія, 70 x см,

41

ВОЛОДИМИР БУДНІКОВ

Народився року. Закінчив Київський державний художній інститут. Стипендіат CCN Graz (Грац, Австрія). Володимира Буднікова визнано «Художником року — », він лауреат премії «Золотий перетин» III Міжнародного арт-фестивалю. Заслужений діяч мистецтв України. Професор Національної академії образотворчого мистецтва й архітектури. Живе та працює в Києві. Вибрані виставки: «Худшкола» (, Київський національний музей російського мистецтва, Київ); «Музейне зібрання. Українське сучасне мистецтво – З приватних колекцій» (, Мистецький Арсенал, Київ); «Прихисток поета» спільно з В. Ралко (, галерея «Червонечорне», Канів); «Т. Г.» (, Національний музей Тараса Шевченка, Київ); «Об’єкти» (, Арт-центр «Я‑Галерея», Київ); «Спека» спільно з В. Ралко (, Мистецький Арсенал, Київ); «Пейзаж. Ретроспектива» (, Київський національний музей російського мистецтва, Київ); «Рай» (, галерея «Bottegа», Київ); «Гоголь-Фест» (, Мистецький Арсенал, Київ); «Рисунки» (, CCN Graz, Грац, Австрія); «Нові роботи» (, галерея «Ательє Карась», Київ); «Прощавай, зброє!» (, Мистецький Арсенал, Київ); «Перша колекція» (, ЦБХ, Київ); «Виставка живопису» (, галерея «In den Gerbgruben», Бургенлянд, Австрія); «Нові Спрямування» (, ЦБХ, Київ); «Об’єкти» (, ЦСМ «Совіарт», Київ); «Триєнале скульптури» (, ЦБХ, Київ); «Оаза» (, ЦБХ, Київ); «Український авангард –» (, Оденсе, Данія); «Секрет життя» (, галерея «Аліпій», Київ); «Виставка живопису» (, Intercontinental Galerie, Берлін); «Виставка живопису» (, галерея «Лоджія», Хілтон, Відень); «Виставка живопису» (, галерея «Інсельштрассе 13», Берлін); «Виставка живопису» (, галерея «Хандесвербенд», Відень). «БУДУВАТИ СВІЙ СВІТ»: ХУДОЖНИК ВОЛОДИМИР БУДНІКОВ — Взимку року в залах Київського музею російського мистецтва відбулася виставка під назвою «Худшкола», у якій разом з вами взяли участь Влада Ралко та Олександр Бабак. І хоча її ідея зовні була пов’язана з традиційними засадами художньої освіти, ваші роботи, об’єднані темою «натюрморту» як жанру живопису, насправді, як на мене, відзначили певну опозицію щодо так званої «академічної школи», якої досі при-

Оазa 1–6, олія на полотні, 90 x см, 42

тримуються, зокрема, у Національній академії мистецтва та архітектури в Києві, де ви викладаєте вже майже 45 років. Отже, що ця школа означає для вас? — Дійсно, я викладаю в Академії вже давно, ще з радянського часу. Однак виставку, про яку ви згадали, я не вважаю «критикою» нашої освіти. Опонувати їй безглуздо. Вона надто відірвана і від сучасного художнього процесу в цілому, і від того, чим живе мистецтво в Україні. На мій погляд, модернізувати нашу Академію немає сенсу — це такий собі «заповідник», «історичний театр» — і дивний, і цікавий одночасно. Якщо говоПалаюче серце, об’єкт, метал, фарба, композитний алюміній, рити про освіту, то варто просто поряд з існуючими започаткувати зовсім інші навчальні заклади — сучасні, новаційні, відкриті світовому мистецькому досвіду, новим технологіям, новим мовам… Адже за будь-яких обставин освіта необхідна художнику. Вона дає культуру, те, що зветься фахом, вчить думати, бачити, вчить «мистецької якості»… Сучасне мистецтво дуже різноманітне, у ньому є місце і таким художникам концептуального мислення, як Кабаков, і таким відверто емоційним постатям, як, наприклад, Баскіа, але рівень мислення, рівень мистецького прояву має бути підтриманий постійно. Як на мене, проблема сучасного українського мистецтва полягає саме в тотальному дилетантизмі, у «самодіяльності», що все далі поширюється у творчому середовищі… Що ж стосується моїх робіт на виставці «Худшкола», то вони радше про початок формування бачення художника під час художньої освіти, «початок мистецтва». Мова йшла про вічну таїну образотворення, що виводить неясні, непроявлені форми з темряви уяви художника у світ полотна… — Ваша творчість розпочалася ще у х роках, прокреслила і епоху «застою», і «перебудову», і добу незалежності. На межі –‑х ваші картини були частиною надзвичайно цікавого та показового явища — «молодіжного мистецтва», що розвивалося ніби паралельно до соціалістичного реалізму, поза ідеологією, було зосереджене на образно-пластичних проблемах. Це були камерні, тонально написані картини на лірич-

Натюрморт з чорним квадратом (з проекту «Худшкола»), акрил на полотні, x см,

ні урбаністичні сюжети. Однак пізніше ви повністю змінили свою творчу манеру, зверталися до абстракції, складної метафористики. Що спричинило еволюцію вашої творчості? — Можливо, зовні все так і виглядає. Однак для мене всі періоди моєї творчості є послідовними, такими, що продовжують один одного. Безперечно, роки «перебудови» суттєво вплинули на всіх нас. Змінився світ навколо. Відкрилися можливості подорожувати, дивитися мистецтво всього світу… Я пам’ятаю, яке величезне враження справляли виставки сучасних західних художників, що стали відбуватися в Москві на початку х: Раушенберга, Юккера, Гілберта і Джоджа, Бекона… Вони демонстрували напружений, складний простір сучасного мистецтва… На початку х років я часто працював і робив виставки в Берліні та Відні. Безперечно, ці міста з їхніми галереями, виставками, музеями вплинули на мене. Той романтичний фігуратив, якого я притримувався раніше, уже не задовольняв. Хотілося свободи, виявлення самого художнього жесту, більшої безпосередності… — Можливо, тому ви змінили і техніку своїх робіт — замість полотна та фарб почали працювати на папері? — Великі цикли робіт на папері, такі як «Рисунки» (), «Полювання» (), «Без назви» (), з’явилися значно пізніше. Живопис дуже зобов’язує художника. Коли починаєш писати на полотні, то маєш завершити. А папір, малювання на папері дозволяє імпровізувати, передбачає більшу спонтанність, свободу… Я працюю олівцем, тушшю, іноді чорним акрилом. Колір у традиційному розумінні мене сьогодні не цікавить, однак, як на мене, у цих моїх роботах «живописності» не менше, адже вона міститься не лише у фарбах, а насамперед у просторових співвідношеннях, у тому середовищі, що виникає у творі… Коли мені починало бракувати двомірної площини полотна або паперу, я звертався до створення просторових об’єктів. Я працював з деревом у циклі «Об’єкти» та з металом у проекті «Спека». — Які події художнього життя за роки незалежності ви вважаєте найбільш значущими? — Запам’яталися виставки українських художників, які влаштовував фонд Сороса в залах Києво-Могилянської академії у х. Це був початок системної праці із сучасним мистецтвом в Україні. До речі, у цих самих залах відбулося знайомство українського глядача з Ворхолом, Науманом, Віолою, Кунеллісом та іншими. Також низка важливих виставок пройшла в залах Національного художнього музею, Київського музею російського мистецтва та Мистецькому Арсеналі. — Яке місце, на ваш погляд, займає художник у нинішній культурній ситуації в Україні?

Натюрморт з кулею (з проекту «Худшкола»), акрил на полотні, x см,

— Відповісти на це запитання і легко, і важко водночас. Можна згадати всесвітньвизнаних Архипенка, Малевича, Екстер і багатьох інших, які ви­їхали звідси і стали відомими у світі. Адже жити і творити в Україні художнику завжди було дуже важко. Чому так відбувалося? Раніше ми вважали, що всі лиха крилися в радянській системі, та ось вона розпалася, а художники так і залишилися непотрібними. За роки незалежності, фактично, не сформувалася необхідна мистецька інфраструктура — критика, медіа, які б висвітлювали художні події, нема таких музеїв, галерей, фондів, які б підтримували ідеї митців… Сьогодні в Україні

Прихисток для світла, залізо, світло,

існує лише одна велика інституція, яка системно займається сучасним мистецтвом — приватний PinchukArtCentrе у Києві. Але ж і він більше знайомить із зірками світового сучасного мистецтва, ніж підтримує та показує українських художників. Та й постійні кризи — політичні й економічні, які переживає Україна, — мистецтву не на користь. Художники, як і країна в цілому, змушені «виживати», багатьох більше цікавлять ринкові ціни на картини та заробітки, ніж сутність творчості… Це зрозуміло, але для мистецтва трагічно. Держава існує паралельно мистецтву, якщо вона щось і підтримує, то виключно традиційні форми мистецтва, нове її відлякує… І все ж я думаю, що за будь-яких обставин художник має будувати власний світ, не підвладний ані ідеологічному, ані комерційному тиску. У цьому полягає спосіб його існування, у цьому, напевно, і є його головна роль. Бесіду вела Галина Скляренко

43

Великий вибух-2, з проекту «Укриття», акрил на полотні, x см,

44

Серія «Без назви» (з проекту «Т. Г.»), олівець та туш на папері, x см,

45

МИРОСЛАВ ВАЙДА

Народився року на Закарпатті. Закінчив Ужгородський коледж мистецтв ім. А. Ерделі та Львівську академію мистецтв. Номінант на премію PinchukArtCentre (). Автор інсталяцій, перформансів та живопису. Живе і працює в Києві. Вибрані виставки: «Український зріз» (, Вроцлав, Польща); «Dialogia. Українське мистецтво в часи без назви» (, Мистецький Арсенал, Київ); «Shredding Maps. Internal Territories» (, Giesinger Bahnhof, Мюнхен, Німеччина); «Premonition: Ukrainian Art Now» (, Saatchi Gallery, Лондон); «The Show Within the Show» (, Мистецький Арсенал, Київ); «Spaces: Архітектура спільного» (, Київ); «Taking Time» (, Вільнюс); «Ліс» (, Мала галерея Мистецького Арсеналу, Київ); «Arsenale Міжнародна бієнале сучасного мистецтва» (, Мистецький Арсенал, Київ); «Дім» (, Муніципальна галерея, Харків, Україна); «Дні мистецтва» перформанс (, , , , Львів); «НЕЗАЛЕЖНIndependent» (, Мистецький Арсенал, Київ); «Космічна Одіссея» (, Мистецький Арсенал, Київ); «EPAF ». Європейський фестиваль мистецтва перформанс (, ЦСМ «Замок Уяздовський», Варшава); Тиждень актуального мистецтва (, , , Львів, Україна); «Український зріз. Сучасне мистецтво України» (, Люблін, Польща); «Open City», фестиваль мистецтва в публічному просторі (, Люблін, Польща); PinchukArtCentre Prize (, PinchukArtCentre, Київ); «Performance Arsenal» (, Білосток, Польща); «Холод». Концептуальний проект (, Львів, Україна).

ТИ ЗІ СВІТОМ НА «ТИ», АБО «ВАЙДА, ЖИТТЯ ВАС НАВЧИТЬ…» Моя свідома причетність до мистецького процесу складає якраз 20–25 років. Я перебував усередині цього процесу, борсався, натирав собі мозолі. Він триває, і це щохвилинна, щосекундна трансформація. Я не від­ окремлюю себе і не дивлюся на це ззовні. Так само, як і більшість, болісно й водночас радісно переживаю всі позитивні й негативні трансформації, які з нами відбуваються. Це, напевно, найщільніше, найщиріше усвідомлення того, що живеш, — невідірваність мистецтва від життя. Коли ти існуєш, відчуваєш, рефлексуєш. Я ніколи не відокремлював сучасне і несучасне мистецтво. Вступивши до Ужгородського коледжу мистецтв, я одразу поринув в атмосферу мистецтва як такого. Це був початок х. І позаяк Ужгород географічно розташований на прикордонні й межує з чотирма європейськими країнами, то мистецький процес там увесь час циркулював, на відміну від того ж Львова (куди я переїхав за 6 років), котрий межував тільки з Польщею, і комунікація була, скажімо так, однобічною. В Ужгороді ж це були весняні, юні часи, коли ти все пізнаєш, тобі кайфово. У всіх сенсах перший досвід — такий тактильний, п’янкий і щемкий. Мистецтво було повсюди — галереї (одна галерея — «Ужгород» — і досі є), Закарпатський художній музей імені Бокшая. Весь час приїжджали якісь словацькі, угорські та інші художники. Була відкритість, не було консервативно­ сті, академічності, все було розкуто, весело, драйвово, свіжо. І на останніх курсах коледжу я вже робив творчі проекти. Ще були живими Ференц Семан — відомий класик-шістдесятник, і безліч легендарних постатей,

з якими ми перетиналися. Це було таким вируванням. Я ніколи не задавав собі запитання, де воно сучасне — де несучасне: усе було справжнім, живим і тяглим, неперервним. Приїхавши до Львова у му році, я теж шукав якихось орієнтирів, щоб відчути себе в такому процесі, але там було інакше. Не було того драйву, була академія, усталеність, субординація — викладачі окремо, студенти окремо, чіткий розподіл, виваженість. Якщо Закарпаття — це бурління, червоне вино, темперамент і, зрештою, сприятливі кліматичні умови, які все це породжують, то Галичина — це дощ, трохи меланхолії, плащиків, парасольок, осінньої сірості — і мене це теж вабило, зачаровувало. Але не було вже тієї попередньої цільності, усе було відмежовано. Треба було знову поринати в навчальний процес, нудний, поетапний. Мені ж здавалося, що я, на останніх курсах коледжу беручи участь у виставках, у тому числі й міжнародних, уже був художником сформованим, а тут… Утім, були такі постаті, з творчістю яких я ознайомився в перші роки навчання, — Влодко Кауфман, Василь Бажай, котрі втілювали сучасне мистецтво. Це магнітило, притягувало, ніхто нічого не розумів, але неусвідомлено рухався в цьому напрямку. На першому курсі у Львові я зробив свою першу персональну виставку в галереї Фундації митрополита А. Шептицького — біля головпоштамту була така галерейка. Згодом, на другому курсі, я зробив персональну виставку в Ужгороді. На курсі третьому-четвертому, рік, напевно, й або й, ми з товаришем — Влодком Тупієм — придумали перформанс. Вірніше, вирішили зробити дійство, до кінця не усвідомлю-

Абажур, об’єкт, Перша київська бієнале сучасного мистецтва «Арсенале», Київ,

Здичавіння, перформанс, Дні мистецтва, Львів,

46

Без назви,

Сіль, перформанс, EPAF,

ючи, що таке перформанс. Перформанс називався «½ щасливого материнства». Була радянська скульптура «Щасливе материнство», яка мала стояти в одному львівському «спальному районі». Її не добудували — не вистачило грошей, і вона просто валялася — 2,5 тони бетону. Ми притарабанили із заводу цю незавершену скульптуру в Стрийський парк і навколо неї здійснили перформанс. До речі, ця «півскульптура» досі там, і всі весілля зараз біля неї фотографують — такий собі обов’язковий атрибут. Тож наш художній акт і досі працює в часі. Наш перформанс викликав фурор, на нього прийшли безліч наших студентів з гуртожитку, прийшли Бажай, Сагайдаковський, їм страшенно сподобалося і вони ділилися своїми враженнями. Це було круто, тому що тоді бракувало комунікації, існувала прірва між молоддю й тогочасними знаними постатями, чия творчість нас цікавила. А тут вони тебе приймають, запрошують. Комунікація відбулася в найкращий спосіб. І тільки у році, коли остаточно налагодилася ця комунікація, ми створили групу [група «КОМА». — Н. М.]. Зараз виглядає так, ніби Львів — генератор цих комунікативних процесів, і так воно і є насправді, але тоді так не було. Це, звісно, було зумовлено й зовнішніми чинниками — ні в кого не було грошей, аби щось створювати, організовувати. Комунікація почалася року з нашої ініціативи, з одного проекту, після чого все запрацювало і працює досі, я вважаю, у досить правильному руслі. Можливо, зараз молодшим студентам легше потрапити в якісь проекти завдяки цій комунікації. Про освіту. Десять років тому на це питання я б відповідав по-іншому. А зараз думаю, що все відбувається закономірно, як і має бути. Студентом я був в опозиції до тієї системи, до академічної освіти, я її заперечував, мені все це тодішнє страшенно не подобалося, і у відповідь так само мене «любила» моя академія. Мені казав завідувач кафедри: «Вайда, життя вас навчить. Ви надто самовпевнений, надто егоїстичний…» Але, якщо брати академію мистецтв, то для мене було кілька особистостей, які виправдовували моє навчання, — це окремі постаті, це не система. Хоча, знову ж таки: що таке система? Це якесь ядро, довкола якого ми вже варилися у своєму сокові, тусувалися в гуртожитку, спілкувалися. Не було б академії — не було б, можливо, і такого середовища. Були якісь процеси, події, котрі сформували мене таким, яким я є. Коли Ужгород — це був танець серед квітів, яскравий, з вином, «секс, наркотики, рок-н-рол», радість, барвистість, то Львів — це була свого роду армія, «школа життя». Мистецтво — це дуже сильна і вагома складова життя, і художник, безперечно, здатен багато змінити. Нам деколи здається, що це не зовсім так, але коли простий глядач, не з мистецького середовища, хай випадково, але навідується в галерею, я бачу, як на нього здатен вплинути хороший твір мистецтва. Якщо це справді гарна книга, справді гарний музичний чи

візуальний твір, тоді спадають усі нашарування, формальності, фальшиві уявлення. Ти приходиш звідти новий, чистіший, як після медитації. Ти знов зі світом на «ти». У буддизмі це називається поверненням до себе, до дійсності, до теперішності, або ж розчаруванням. Хороший мистецький твір завжди є таким своєрідним розчаруванням. Ми ідеалізуємо мистецтво. Ходимо на всілякі виставки-відкриття-презентації, робимо селфі — класно, ми причетні до тусні, всі такі «артові». І тут бац — Рембрандт із якоюсь такою штукою, котра тебе ніби сковорідкою огріває по голові — і ти розумієш, яким фальшем тішив себе останні 2–3 роки. Ось воно — справжнє. Ми ж завжди відвертаємо очі, коли бачимо людину-інваліда або сироту. Нам некомфортно, ми кажемо: «Чорт, ну гаразд: це — є, але краще його не помічати». А справжнє мистецтво — це крок у той дитячий притулок, свідомий, вольовий крок. І ти розумієш: це — життя, воно різне. Я б окреслив так. Для мене важливим і вагомим є, власне, таке мистецтво. Я страшенно люблю спостерігати. Я знаходжу час, просто так складаю графік, щоб була можливість споглядати, не поспішати, не летіти. Раніше я цього часу не мав, сам себе втягнув до якоїсь штучної динамічної гонитви, і дуже прагнув мати цього часу. На щастя, зараз я його маю, і це прекрасно — коли бачиш якісь пікселі цього життя, маєш змогу в них вдивлятися. Життя надзвичайно багате, чудове, справжнє. Якщо мати змогу спостерігати його таким, яким воно є, не потрібно медитувати. Мистецтво є таким собі спогляданням, занотовуванням стану, моменту, ракурсу, без намуленого сміття. Записала Наталія Маценко

Snowball, деревина, пластик, метал, 98 x 98 cм, 47

Рослини, Міжнародний проект «Taking Time», Вільнюс, Литва,

Сяйво, Мала галерея Мистецького Арсеналу,

48

Стіна, інсталяція, Проект «Архітектура спільного», Київ,

Зірка, об’єкт, з проекту «Іршанськ. Рекреації»,

49

МАТВІЙ ВАЙСБЕРГ

Народився року в Києві. Закінчив Республіканську художню школу ім. Т. Г. Шевченка та відділення книжкової графіки Українського поліграфічного інституту ім. Івана Федорова. Визначаючи себе як нерелігійного художника, атеїста, звертається до біблійної тематики. Ілюстрував роман «Біси» Федора Достоєвського, книги Шолом-Алейхема, Ісаака Бабеля, Карла Юнга, Сьорена К’єркегора, Хосе Ортеґа-і-Ґассета. Вибрані виставки: «Ergo Sum» (, галерея «Дукат», Київ); «Музейне зібрання. Українське сучасне мистецтво – З приватних колекцій» (, Мистецький Арсенал, Київ); «Стіна» (, Сейм Республіки Польща, Варшава); «Contemporary Ukrainian Artists» (, Saatchi Gallery, Лондон); «Горобці, бегемоти та інші» (, галерея «Триптих АРТ», Київ); «Від хаосу до ладу» (, галерея «Bottega», Київ); «День шостий» (, галерея «Триптих», Київ); «Ретроспектива» (, Галерея мистецтв НаУКМА, Київ); «Хто ти?» (, Виставковий палац Женеви, Швейцарія); «Сім днів» (, галерея «Ра» Київ); «Мистецтво з України» (, Galerie Doktorhaus, Обердісбах, Швейцарія); «Живопис. Графіка» (, галерея «36», Київ); «Міфи і символи» (, галерея «Ательє Карась», Київ); «Вино комети» (, НХМУ, Київ); «Час світу» (, Київський національний музей російського мистецтва, Київ); «Neu Kreis» (, Klaus Weidlich kunstvermittlung, Мюнхен, Німеччина); «Нісайон» (, ЦБХ, Київ); Із зібрання Ю. Лівшица (, Музей історії Києва, Київ); Виставка пам’яті жертв Бабиного Яру (, ЦБХ, Київ).

Присутність, на мою думку, — це відсутність відсутності. Людина, якщо є, — значить вона займає місце, але не завжди зрозуміло, яке саме. Іноді бувають художники, яких не хочуть бачити. Це, до речі, у нас дуже розповсюджено. Я, не дивлячись на художню школу, на поліграфічний інститут, — був чистий андеграунд. Свого часу ми з Андрієм Мокроусовим, директором видавництва «Критика», жартували: скільки можна бути авангардом — треба комусь бути і ар’єргардом. Ар’єргард не був якимось формальним напрямом. У військовій справі ар’єргардом називається остання рота або батальйон, який прикриває тили. Андрій писав про те, що київський ар’єргард — це послідовно антропоцентричний, гуманістичний, фігуративний живопис. Ти є, це якийсь набір принципів, з котрими ми виступили як реакція на постмодерністські практики. Я кажу про ті роки, коли живопис — власне живопис — треба було захищати: картину захищати, тактильність, яку вона має. За радянської влади ми, вуличні художники, були ніким. Нас не запрошували на виставки, а якщо й запрошували, то в найбільш андеграундні місця, такі як Бібліотека мистецтв Майї Марківни Потапової, Будинок композиторів на Пушкінській. Ні про Спілку художників, ні про будь-які інші офіційні зали мови взагалі не було, аж до появи приватних галерей. Але ми були. Це була невидима присутність. В Одесі, Таллінні, Києві, Москві — на руїнах імперії. І ця присутність почала набувати видимих рис. Двадцять п’ять років дуже важливі, насамперед для визначення власної присутності. Бо не дуже було зрозуміло, яким художником називатися.

Автопортрет із сином за грою в шахи, олія на полотні, 80 x см,

50

Андеграунд — це позиція, яка склалася де-факто. А де-юре? Мені подобався київський. Тепер я знаю, що я український художник, і я з гордістю можу це сказати. Навіть представляю Україну на міжнародних форумах. Ця присутність визначилася з виникненням незалежної країни. Епоха перебудови була дуже важливою. Нас привчали до того, що художника визнають після смерті. Тобто ти живеш, ти малюєш, щось складаєш під стінку, іноді показуєш мамі, батькові, друзям. Потім ти помираєш, хтось приходить, здмухне пил і скаже: «О! Класний був чолов’яга». Це була дуже хороша школа, адже ми готові були розмовляти з вічністю. А потім раптом з’ясувалося, що є способи заявити про себе. Таким способом, наприклад, були дні міста на Андріївському узвозі в Києві. Перший день був року, коли вже відчувався настрій перебудови. Тоді начальство намагалося загнати все в певні рамки. Видавали бірки, кожна робота мала проходити художню нараду, ходили люди з червоною пов’язкою на руці. А потім, у зв’язку з перебудовою, з появою інших поглядів на життя, андеграунд вийшов на вулицю з підвалів та кухонь. Нонконформізм — це природний стан людини в мистецтві, якщо вона такою себе вважає. Зараз теж конформізму на будь-якій виставці багато. Інше питання в тому, що конформізм — поняття не обов’язково політичне. Зараз багато спокус для конформізму. Інституції, фонди, які потребують певного конформізму від людини, тобто чимось поступитися. А я нічим не хочу поступатися. Свобода або є, або її нема. Це річ, яка не квантується. Я вважаю себе вільним. Настільки, наскільки жива людина може бути вільною.

Мама, олія на полотні, 85 x 90 см,

Експозиція «Створення світу» галереї «Bottega», Гогольфест, Київ,

Те, що сталося два з половиною роки тому, і є народженням української нації. Сьогодні гімн України звучить для мене солодше за Марсельєзу, яку я обожнюю, так само як і історію Франції. Моя українська ідентичність вища за мою єврейську ідентичність. Може, не завжди так було і буде, але зараз так є. Значить, за ці 25 років щось відбулося. Це була реперна точка, від якої ми відштовхнулися, і вже ніколи не повернемося назад. Коли я писав свою роботу «Стіна 2», я буквально змагався з полотном. Я не пам’ятаю себе в такому стані під час малювання. У роті ще відчувався присмак кіптяви. Мені важливо було зафіксувати з достовірністю документа те, що відбувалося навколо. Я винайшов такий термін — «мистецтво прямої дії». Сподіваюся, час не позбавить цей витвір гостроти, адже митець закидає шлюпку в океан часу, а вона потім там обростає. Річ у тім, що картина, як і весь предметний світ, — річ релятивістська, до того ж змінюється з часом. У цьому й криється сила живопису. Я колись сформулював думку про те, що картина — це найбільш живуче безпосереднє послання в майбутнє. Ось я підходжу до Рембрандта і сприймаю його полотно, як особисте послання. Мене цікавлять теми створення світу з дитинства: люди, звіри, пейзажі. Я — невіруюча людина, але часто працюю з біблейськими темами. У юності я вирішив зробити Біблію. Спочатку це був юнацький максималізм, але потім це перетворилося на потужне відкриття. Свого часу власну Біблію малювали Шагал, Гюстав Доре, Рембрандт. Ця книга універсальна, це своєрідне лекало, яке можна застосовувати до різних ситуацій. Звісно, що велика доля європейського мистецтва базується на біблійних текстах.

У Гете є така максима: «Мистецтво займається добрим і тяжким». Мені ця максима підходить. Художник змінює світ, безпосередньо. Ле Корбюзьє казав, що вся його архітектура вийшла з одного кубістського натюрморту. І ми маємо сього­ дні такий пейзаж за вікном завдяки одній картині. Пікассо казав, що прийде до нас у консервних бляшанках, — і прийшов. Спробуйте подивитися на соняшники очима не Ван Гога. У мене, наприклад, не виходить. Соціум народжує художників, а вони натомість змінюють його погляди. Загалом ситуація з українським мистецтвом визначається певною історичною затримкою, яка, на мій погляд, зіграла на руку мистецтву. Тут в одному місці і в один час зібралися люди, які працюють з пластичними матеріалами, пишуть, малюють. Це одне з небагатьох місць у світі, де художник може дозволити собі бути художником на всіх рівнях, художником — як людина вільної професії. Самохіть чи мимоволі, ми спадкоємці Малевича, Богомазова, ми спадкоємці цілої школи великих художників — це традиція, це те, що ми називаємо школою, це дуже важливо для розуміння українського мистецтва в цілому. Культура — це те, що робить людину людиною, що відрізняє від інших істот. Українці знають, що таке культура. Не було більш ввічливого місця, ніж Майдан. Коли я туди приходив, у мене серце переставало боліти. Наше перетворення за 25 років завершилося. Записала Катерина Рай

Будівництво палацу (за П’єро ді Козімо), олія на полотні, 60 x см,

51

…Із погляду простої фабули та «подієвої хронології» у 28 полотнах «змальовано» самі лише екстремуми, пікові моменти екзистенційних зяянь тримісячної революції. На перший план — окрім власне чистої візуальності — виходить інтонація оповіді, її настроєва динаміка, втілена в різному співвідношенні «теплого», «холодного» і чорного. Початкові, «грудневі» сцени ще цілком вписано в традиційно «романтичну», хай і не патосну, парадигму революційности: це топоси го і го, «Весни народів» і Паризької комуни, це революція за Давідом і Бетховеном, за Делакруа і Паґаніні, революція, що її домінантою стає живе тепле полум’я, яке випалює темряву і витісняє її за рамку нашого сприйняття. …Отже, ця драматична (в усіх значеннях, зокрема й у суто жанровому, бо розгортається саме за логікою трагедії, а не епічного наративу) оповідь, така подібна до відомої нам дійсности і така відмінна від неї й напрочуд далека від того тріумфалістського дискурсу, що стає (мабуть, природно) панівним просто в нас на очах, можливо, є історією не про славну перемогу, а про засадничу поразку, безвихідь, непевність існування, загубленість і зникнення людського — але і про неминучість опору, попри його ціну. Художник бере людину-у-відчаї, такого собі посполитого анти-Йова, і веде її стіною спротиву, наче драбиною Ламарка, від найповнішого втілення вглиб небуття, аби, дійшовши останнього щабля, повернути нас до питання про сенс і вартість повстання проти долі. Відповіді тут шукати годі, адже ціла «Стіна» і її «цеглини» промовляють до нас по-різному, і в самому незбігу цих промовлянь міститься простір для безнастанного вільного пошуку, вільного осмислення і вільної дії… Андрій Мокроусов

52

Стіна –, кожна робота 45 x 60 см, олія на полотні,

Штудія до картини Паоло Учелло «Битва при Сан-Романо», олія на полотні, x см,

Штудія до картини Мікеланджело да Караваджо «Поклоніння пастухів», олія на полотні, x см,

55

АРТЕМ ВОЛОКІТІН

Народився у році в Есхарі, Харківська область. Закінчив Харківську державну академію дизайну та мистецтва. Представник «нового гуманізму» в українському мистецтві. Живе та працює в Харкові. Вибрані виставки: «Трансформація. Докази» (, Kunst-und Filmbiennale Worpswede, Ворпсведе, Німеччина); «Килим. Сучасні українські митці» (, Zenko Foundation, Татарів, Івано-Франківська обл., Україна); «Музейне зібрання. Українське сучасне мистецтво – З приватних колекцій» (, Мистецький Арсенал, Київ); «Надежда!» (, 56 Венеційська бієнале, Італія); «UK/raine» (, Saatchi Gallery, Лондон); «New Perspectives» (, Voloshin Gallery, Ukrainian Institute of America, Нью-Йорк); «Premonition: Ukrainian Art Now» (, Saatchi Gallery, Лондон); «Contemporary Ukrainian Artists» (, Saatchi Gallery, Лондон); «Collection Platform» (, PinchukArtCentre, Київ); «The Future Generation Art Prize@Venice » (, 55 Венеційська бієнале, Італія); «Дотик» (, Арт-центр «Я‑Галерея», Київ); «Герой» (, Арт-центр «Я‑Галерея», Київ); «Колорфест» (, Мінськ, Білорусь); «Підлітки» (, Мистецький Арсенал, Київ); «В рамках формату» (, фестиваль «Нон-стоп медіа», Муніципальна галерея, Харків, Україна).

ЯКЕСЬ НЕСКІНЧЕННЕ ПРОДОВЖЕННЯ Я знаю, що отримаю в результаті, і я до цього прагну, напевно, завдяки своєму характеру. Хочеться отримати те, що було задумано від самого початку. А хтось пливе за течією. У мене такого не було ніколи, я завжди розумів, що мені треба, — як режисер, котрий вибудовує кадр. Мені подобається, коли я знаю, до чого прийду. Напевно, «Ботаніка» — це відображення мого нинішнього захоплення. І ще — такий момент пробудження, щастя. Навесні можу прокинутися рано-рано, не докладаючи до цього жодних зусиль, чого не можу зробити ні взимку, ні влітку. Мені здається, я прокидаюся — і все прокидається, і все живе й соковите — краса неймовірна. Я все-таки люблю природу, до якої людина доклала руку. Здається, що це якась співтворчість. А ще — певний контроль, хоча й незначний. Також мені подобається, що ось прийшла весна, і все сталося, — хоча ти нічого для цього не зробив. Це приголомшливо. Тому з’явився цей проект — «Ботаніка», ось що дало поштовх.

Інтерференція 1, 2, олiя на полотнi, x см, –

Це можна було б назвати банальним, але хіба ж весна може бути банальною? Невже хтось може сказати: «Яке негарне небо!»? Ніколи не любив писати пейзажі. Єдиний у своєму житті етюд написав, і після цього — скільки я їх не робив? Десять років? Двадцять? Мені здається, що недавно я віднайшов свою образотворчу форму, у якій зміг розмістити пейзаж. Дуже подобається, як виглядає поле. Поле мені подобається навіть більше, ніж ліс або море. Тому що, коли стою на краю моря, то здається, все — глухий кут, шлях завершено, я прийшов. А коли бачу поле, — здається,

56

що це якась нескінченна безмежність. Ось і ліс — мені здається, що ліс — це стіна, і потрібно докласти певних зусиль, щоб пройти не по стежці, де всі ходять. А поле ніби відкривається для тебе. Тому виникли нові роботи, які хтось уже поріднив із «живописом колірного поля». А це до мене пейзаж прийшов. Напевно, коли цураєшся чогось, воно обов’язково приходить у якійсь іншій формі. Якщо розмірковувати про українське мистецтво, то мені видається, що все відбулося. При детальнішому мистецтвознавчому аналізі можна дійти висновку, що у нас все є — і все це гідне й цікаве, і, що найголовніше, на мій погляд, — самобутнє. Хтось може сказати — відсталість і провінційність. Але ж це — плюс. Щоправда, навчилися вже й у нас робити щось абсолютно безлике і майже беземоційне. А мені подобається, коли все кипить, вирує… І нехай це інколи занадто відверто буває. Коли художник як людина відкривається настільки, наскільки, можливо, і з близьким другом так не відкриється. І бачиш у цьому вразливість і якусь красу. Хочеться це зберегти, мені це дуже подобається. Мені так завжди хочеться краси. Хоча краса, звичайно, — суб’єктивне поняття. Не думати, не переживати — ніби ти в цей момент відключився, і не було ніяких роздумів та пояснень. Щоб заворожувало. Я тому дуже поважаю абстракціоністів, вважаю, що це дуже круто. Мені здається, що я не можу робити такі речі, але коли я бачу ці роботи, мені дуже-дуже подобається. Так, звісно, абстракцію можна побачити просто на поверхні обшарпаної стіни. Але коли це робить людина, докладає зусиль, з трепетом до цього ставиться, а потім приносить і показує, — це неймовірно… Спонтанність. Я був зовсім маленьким, мені було років чотири-п’ять, і раптом побачив цей прекрасний пень. Я побіг покликати людей, щоб усі побачили цю красу. Що було далі, я не пам’ятаю. Мій дядько — художник, він закінчив Харківський художньо-промисловий інститут, і ось його забрали в армію. Якось пізньої осені, коли листя опало і його спалювали, я побачив, як крізь дим пробивалися сонячні промені… Я подумав — як же він таке пропустить?! Зібрав купу листя, відніс у гараж і зберігав її довго… Намагався зібрати для свого дядька все, що пов’язано з красою, мистецтвом, — щоб усе це йому продемонструвати, аби він нічого не пропустив… Проте на той час, коли дядько повернувся, я вже про все це забув. Батько, напевно, позбувся цього мішка з листям. Записала Інга Естеркіна

Дослід, олія на полотні, x см, –

57

Штормове попередження, олія на полотні, x см, –

58

Незворотня краса 7, олія на полотні, x см, –

59

СТАС ВОЛЯЗЛОВСЬКИЙ

Народився в p. у Херсоні, де проживає, працює та вдосконалюється. Закінчив художню школу та курси дизайну інтер’єру. Графік, автор відео та фотографій, визначає своє мистецтво як «шансон-арт». Працював у складі художніх груп «Р.Е.П» і «Тотем». Вибрані виставки: «Bud’mo!» (, BWA Gallery, Зелена-Гура, Польща); «Межа довіри» (, ЦСМ «ЄрміловЦентр», Харків, Україна); Проект-хепенінг «Майстер-арт» (, галерея «Vozdvizhenka Arts House», Київ); «Нова українська мрія» (, Мистецький Арсенал, Київ); «Місця. Лауреати премії ім. Казимира Малевича» (, НХМУ, Київ / галерея «Арсенал», Білосток, Польща); «Команда, без якої мені не жити» (, галерея «Риджина», Москва); «Arsenale Міжнародна бієнале сучасного мистецтва» (, Мистецький Арсенал, Київ); «Кіоск між двома баштами» (, галерея «Риджина», Москва); «Шансон Арт» (, галерея «Риджина», Москва); «Стінгазети» (, галерея «Ательє Карась», Київ); «Транзит» (, Арт-центр «Я‑Галерея», Київ); «Стані­слав Волязловський та студія «Тотем», «SOSka» (, Галерея сучасного мистецтва, Харків, Україна); «goalma.org» (, PinchukArtCentre, Київ); «Мечі — на плуги» (, галерея «На Спаській, 45», Миколаїв, Україна); «Текстиль» (, галерея «Цех», Київ); «Без берести» (, Музей сучасного мистецтва, Херсон, Україна); 5-та Міжнародна триєнале малих графічних форм (, Вільнюс); «В очікуванні Йєти» (, Херсон, Україна); й Міжнародний конкурс екслібрису (, Санкт Ніклас, Бельгія); 5-й Міжнародний конкурс графіки та екслібрису (, Глівіце, Польща); Міжнародний конкурс екслібрису і малої графіки (, Мар Museum, Mуліне, Франція). Я ЖИВОПИС ЛЮБЛЮ — Хочу поговорити про межі припустимого. Цікаво на цю тему поспілкуватися саме з тобою, у тебе ці межі значно ширші, ніж у решти. Ось, наприклад, художня задача. Скажімо, ти вирішуєш художню задачу — це і є твоя межа припустимого: задача і засоби вирішення… — Я не завжди ставлю задачу, я іноді малюю, не знаючи, про що — ось у чому річ. Іноді немає задачі — потік свідомості. — Автоматичне писання? — Так. Особливо що стосується формату А4. Раніше мене це лякало, зараз я змирився. Рука сама йде. Я часто починаю малювати з ока або профілю, малюю профіль, потім малюю голу дівку, потім усе решту. Потім я думаю: «Бл*дь, яким же текстом це наповнити?». Буває, що малюєш ні про що, згодом до тебе приходить якась думка — і все лягає. Я не можу сказати: «У мене була ідея, яку я виношував». Особливо це стосується дрібної графіки. Навіть якщо взяти карасівський каталог [каталог галереї «Ательє Карась», опублікований до виставки року. — Ред.]. Усі ці А4 ні про що, тобто сенс складається урешті-решт, хоча починалося з нічого. Бувало й таке — я починаю малювати одну роботу, і тут же, в одній і тій самій «ганчірці», переходжу на іншу. Так само і в «стінгазетах». «Стінгазети» — це, взагалі, хороший формат, він про все. Тут може бути про станцію переливання сперми, тут же і про чарівну обручку, яка покоїться на дні Чорного моря, а хто її одягне, той депутатом Ради стане… Володар обручок! Формат ні про що… Ось так — починаю з кута, як Філонов! Ну, у нього трохи інакше було — він знав, про що, просто починав малювати з кута. Якось мені трапилася книга «Аналітичне мистецтво Павла Філонова» — я тоді ще в ПТУ викладав. Сиділи два гопники обкурені, розглядали книгу і казали: «Бл*дь, ось це він гнав, тут же втикати і втикати!». Стільки картинок вони там бачили… У Російському музеї я теж багато часу провів біля Філонова. Я не знаю, як він це робив — виписував кожен квадратний сантиметр, і там усе усвідомлено. Таке відчуття, що немає ніякої декоративності, усі ці точки складаються з безлічі кольорів, параноїдальне якесь — і немає нічого випадкового. — Тоді був час створення теорій, усього того, чим зараз живе мистецтво. D. Hirst’s Birthday Party in , текстиль, змiшана техніка, x см, 60

Олімпіада 80, текстиль, змiшана техніка, x 82 см,

Малевич, Кандинський, Філонов створювали те, чого ще не було, відкривали нову главу. Філонов — одне з найсильніших моїх вражень. — Він ох*єнний. На відміну від авангардистів, здебільшого, він сприймається як цілковито сучасний художник. Навіть з Малевичем не так — там бачиш супрематизм, а Філонов — сучасник. Це дуже складні картини, не знаю, як він приходив до такого результату. Я так розумію, що ескізу в нього не було, починав з кута, мало не з тла. — Поговоримо про те, що нині відбувається у світі сучасного мистецтва. — Я нещодавно почув таке: «Живопис став немодним». — Про це вже давно кажуть. — Так? Мистецтво трішечки змінилося. Але ось ми з тобою були в PinchukArtCentre, і нам хотілося живопису. — Так, тому що на тому тлі хотілося живопису і спілкування з людьми, які знають, чого хочуть, і можуть це зробити. — Зараз мистецтво стало, як я розумію, дуже широким, і в ньому є все. З’явилася величезна кількість художників, усі чимось займаються, наприклад, новими медіа. Усе зводиться до того, щоб не малювати, а аналізувати. Зараз я не бачу загальної картини сучасного українського мистецтва, настільки воно для мене розпадається. Картина розмита. — Що стосується українського мистецтва — розмита картина. А як твої американські враження? — Які я отримав зі своєї семиденної подорожі? Нью-Йорк. Armory Show. Тобто виставка в Арсеналі. У мене була депресія після цього. Я побачив, на що перетворилося мистецтво. Я був здивований. Звичайно, це було в Нью-Йорку, і було розраховане на Нью-Йорк, але деякі роботи, які продавалися на цьому арт-ярмарку, мене ввели в якийсь ступор. Я не дуже врубаюсь в коня-гойдалку срібного кольору, яким можна прикрасити вітрину магазину.

Дифузія iдентичності, інсталяція, текстиль, змiшана техніка, goalma.org, PinchukArtCentre,

Штати мені сподобалися дуже — і люди, і взагалі. Вони справжні. Але це Нью-Йорк — держава в державі. Моїми роботами цікавляться, але їх купують не американці, а європейці. Американцям, мабуть, потрібно те, чого дуже багато на таких ярмарках — ярмарковий поп-арт, позбавлений будь-якого сенсу. Якщо Уорхол переслідував якісь цілі, то ці… Ось — дуже чіткий фільм «Вихід через сувенірну крамницю». В існування Террі багато хто не вірив, але я вірю, є докази. І ось як Террі показав усім, як можна стати художником у наш час. Він став, як казав Бенксі, робити поп-арт, абсолютно позбавивши його будь-якого сенсу. Такий підхід. У мене був друг, на жаль, покійний, Фелікс Кід, він поїхав у гості до доньки в Торонто, і його дружина дуже не хотіла, щоб він повертався. Єврей. Сказав мені: «Знаєш, Стасе, я український художник, я люблю ці тополі, цей степ, а там треба все кольорове; у них килимів на стіни не вішають, треба картини — як килими. Я себе там не бачу». Я себе теж не бачу на американському ринку. — Сінді Шерман купила твою роботу. [Сінді Шерман — сучасна американська художниця, яка працює в техніці постановочних фотографій. За версією Art­ goalma.org, є найвідомішою і найвпливовішою Damien Hirst, папір, коллаж, 85 x 88 cм, художницею у світі (за всю історію мистецтв). У рейтингу ArtReview «Сто найвпливовіших персон в арт-світі» посіла 7-е місце. — Ред.] — Шерман, я підозрюю, — жінка з більш широкими поглядами на мистецтво, ніж, скажімо, пересічний громадянин або колекціонер. Був скандал на Armory Show — пустили дилерів за день до відкриття. Шаряться дилери, які купують роботи просто для того, аби здавати квартири. Я часто бачу у фільмах скульптури Гормлі — така собі деталь інтер’єру. Дійсно, люди іноді купують квартири, не знаючи, що там є, дизайнер пропонує, їх влаштовує. — В Україні інакше? — Наше мистецтво до певного часу — це були Голосій, Гнилицький, Чічкан, якого я люблю, Цаголов. Якийсь гумор. Є проблеми (виживання), тому у відповідь — рефлексія і стьоб. Взяти, до прикладу, Чічкана. Це не якісь художні задачі ставилися, а був стьоб. Веселе мистецтво… Після вистав-

ки Херста я пішов на виставку Чічкана, де я ржав на весь голос, і мені було значно приємніше. Або ж Цаголов, з інопланетянами. Савадов. Ілля Ісупов зі своїм тонким гумором і містикою. Я якось розмовляв з людиною, яка розуміється на мистецтві, зокрема українському. Я запитав, що зараз іде в Пінчука. Кажу: «Цікаве?» — «Ні, таке ж нудне, як усе європейське». У мене подекуди такий самий підхід. Лесь Подерв’янський колись сказав: «Я не дуже визнаю концептуальне мистецтво — ним може займатися будь-яка людина, яка може хоч трохи писати і формулювати свою думку. З цього концептуального мистецтва тільки кілька відсотків є мистецтвом». Я, дійсно, маю на увазі речі, які для мене занадто елементарні, щоб бути мистецтвом. Наприклад, я був у Польщі в резиденції, і там була сімейна пара, яка поруч із Уяздовським замком цілий тиждень саджала бур’ян у квадраті. Я не знаю цих людей, мила пара, приїхали з дитинкою, напевно, у них був концепт. Коли я бачу роботи Цаголова, Чічкана, Тістола, я відчуваю емоції; коли я бачу поле з бур’яном, бл*дь, мене абсолютно не є*е, які там концепти. — Може, треба було дивитися з висоти пташиного польоту?.. — Може, але воно, бл*дь, росло біля входу, і вони його поливали щодня. — Як сказав Сергій Братков, під час весняної, так би мовити, дискусії на Бірючому: усі забули, що мистецтво — це візуальна інформація. — Так, мені в цьому мистецтві часто й густо не вистачає навіть просто візуальної інформації, навіть просто подивитися і сказати: «Бл*дь, це хоч красиво». — Стас, ти, взагалі, живопис любиш? — Я живопис люблю. Бесіду вела Інга Естеркіна

Частина експозиції персональної виставки «Шансон Арт», галерея «Риджина», (Москва) 61

Jongleur, текстиль, змiшана техніка, x cм,

62

Forest Experience 3, текстиль, змiшана техніка, x см,

63

КСЕНІЯ ГНИЛИЦЬКА

Народилася року в Києві. Закінчила Державну Художню середню школу та Національну академію образотворчого мистецтва та архітектури. Авторка живопису, графіки, об’єктів та відео. Співзасновниця та учасниця групи «Р.Е.П.» від року. Живе та працює у Києві. Вибрані виставки: «Між Волгою и Дунаєм» (, Aircraftgallery, Братислава); «Ступінь залежності» (, Вроцлав, Польша); «Музейне зібрання. Українське сучасне мистецтво – З приватних колекцій» (, Мистецький Арсенал, Київ); «Through Maidan and Beyond» (, Architekturzentrum Wien, Відень); «And Now? The Power of Art. Ukrainian Art in a Moment of Crisis, Reflection and Mourning» (, галерея мистецтв «Лавра», Київ); «Українці» (, DAAD Galerie, Берлін); «I Am a Drop in the Ocean» (, Kunstlerhaus, Відень); «Кольоротест» (, Мала галерея Мистецького арсеналу, Київ); «Open Air» (, галерея «Триумф», Москва); «Open Air» (, галерея «Колекція», Київ); «Карамболь» (, галерея «Файн Арт», Київ); «Bloomsday» (, галерея «Колекція», Київ); Конкурс фонду «Ейдос» (, Мистецький Арсенал, Київ); «goalma.org» (, PinchukArtCentre, Київ); «Сила» (, галерея «VP», «Арт-Стрелка», Москва); «Postorange» (, Kunsthalle, Відень); «Hot Ukraine /Cool Ukraine» (, Центр мистецтв на Неглинній, Москва); «Artists’ Respond. Ukrainian Art and Orange Revolution» (, Ukrainian Institute of Modern Art, Чикаго, США); «J’en reve» (, Fondation Cartier, Париж); «Doublethink» (, галерея «Стелла», Москва); «Розширений живопис» (, Празька бієнале, Прага); «Auto-cellulite» (, Jazzclub Leerer Beutel, Регенсбург, Німеччина). ТЕПЕР МИ ВСІ ЗНАХОДИМОСЯ ПО ОДИН БІК Те, що я вийшла із сім’ї художників — це позитив, але водночас я постійно намагалася знайти якийсь власний маршрут. Ніяк не могла змиритися з тим, що вже є готові рішення, не шукала легкого шляху, скажімо так. Пройшовши в юності через якісь субкультури — як і кожен — перебувала в постійному пошуку. Перманентний конфлікт між «класичним» мистецтвом, яке насаджували в художній школі, а згодом в академії, і тим, що було вдома, породжував внутрішнє протистояння. Зрештою, я вирішила йти від витоків, від академізму, чесно пройти весь цей шлях, щоби потім знайти себе, як і казали у своїй постійній «мантрі» наші викладачі. Про створення групи Р.Е.П. В юності я бачила за кордоном, що люди здатні самостійно ілюструвати свої вимоги. У той же час у нас, при вигляді розданих людям транспарантів двох різних партій, у мене виникало відчуття нестачі власної думки, власного висловлювання. І ми вирішили малювати на простирадлах свої коментарі — зробили транспаранти, плакати. Потім пішли в Центр сучасного мистецтва на Подолі за драбиною. Позичили драбину і Онух нас «прихистив» на пару років у ЦСМ, де потім відбулося ще багато інших проектів і сформувався більш структурований штаб. Був, зокрема, гарний проект «Український Ермітаж», створений групою близько 20 осіб. Потім хтось пішов, хтось прийшов, і нас залишилося шестеро. Ми вже доволі давно працюємо в цьому складі. Нещодавно групі Р.Е.П. виповнилося 10 років. Хоча зараз усі часто бувають досить далеко один від одного, але ми розподіляємо ресурси і продовжуємо спільну активність. На жаль, переважно за кордоном — у тій же Польщі, де слідкують за нашою діяльністю і здійснюється якийсь її аналіз. Бо в нас історію ніхто не пише. У створенні нашої групи був певний момент протиставлення старшому поколінню: ось, ми такі серйозні, готові у щось вірити — на противагу більш

іронічному підходу. Утім, тепер ми всі знаходимося по один бік, бо присутній об’єднуючий фактор війни. Так чи інакше, з часом ми стали патріотичнішими — і старше покоління, і молодше. Я не те щоб відчуваю внутрішню втому від політичного дискурсу, але, для мене особисто, у цьому полі присутня перенасиченість. З іншого боку, соціальне мистецтво — це просто ще один інструмент, яким оволодівають покоління художників. І це добре. Просто цього стало останнім часом надто багато, і не все воно мене чіпляє. Проте якщо сприймати художнє середовище як ростучий організм, то в певному сенсі це значне зростання — навчитися мислити концептуально. Це дуже важливо, бо дає можливість перейти на новий дискурсивний рівень. Взагалі мені як художнику, з одного боку, навіть дуже подобається, що є певна архаїчність, середньовічна жорстокість в українському політичному просторі. З професійної точки зору мені вигідно ілюструвати цю дикість. Гадаю, було б непогано, якби соціум був трохи спрямований у бік музею. Звичайно, мають відбуватися виставки в різних цікавих нових місцях, але має бути і простір для цього створений — якісний музей сучасного мистецтва. Я не знаю, якою мірою і в якому вигляді він існує зараз. Тому критерії і фокус у всіх залишаються дуже різними. У нас і про це є робота — «Презентація українських художників у Відні», де знаходилися копилки для персоналізованих українських інституцій. Вони навіть зібрали якісь пожертвування, які ми маємо намір передати адресатам. Не знаю, у якій вітчизняній інcтитуції ми могли б показати подібний проект. Мені здається, що не варто бути абсолютно незалежним художником. Варто об’єднуватися в спільноти. Оскільки людина — соціальна істота, ми повинні постійно співпрацювати. Починаючи від інституту сім’ї, і так далі — не лише

Паспорти, з серії «Крихкість Ідентифікації», шамот, полива, 13 x 9 x 0,5; 13 x 9 x 0,1 см,

Ідентифікаційний код, з серії «Крихкість Ідентифікації», шамот, полива, 14 x 20 x 0,5 см,

64

Без назви, з серії «Open Air», олія на полотні, x см,

у професійній площині. Єдине, що соціалізуватися часто буває складно, а для художника особливо. Люди, які обирають творчі професії, нерідко схильні до певного «аутизму». Але не варто плутати постійне тусування зі звичайною людяністю, стосунками з твоїм оточенням. Маю на увазі, що важливо навіть не належати до спільноти, а просто бути добрішим до Сон Марії Іванівни, олія на полотні, x см, оточуючих, вітатися із сусідами тощо. Нещастя об’єднують людей. У тому числі й війна. Є моменти, у яких ми як нація, ми як народ, як на мене, вже навчилися об’єднувати зусилля. А далі вже постає питання демократії — де виявляються її межі. Треба більше читати, цікавитися процесами в інших країнах. Адже якщо ти не цікавишся тим, що навколо тебе, то і сам стаєш якимось нецікавим. Лише здається, що це все вперше у нас відбувається, а насправді це звичайний симптом розвитку пострадянської країни. Мені дуже подобається, що зараз у нас з’являються якісь низові ініціативи, кураторські об’єднання і їх значно більше, ніж було раніше. Багато з них були представлені в нещодавньому проекті в Польщі [«Ступінь залежності». — Н. М.]. Зокрема, Антон Лапов і Євген Королітов, які представляють своєрідну «діаспору» Донбасу. Скажу чесно, інтуїтивно мені здається, що ми заслужили ту реальність, у якій зараз перебуваємо. Цей такий далекий Донбас, де була тільки «Ізоляція» — одна єдина арт-інституція… Зв’язок між нами міг би відбутися, якби не було цього розриву. Хочеться єдності у свідомості. Не хочу здатися божевільним патріотом, але останнім часом у моєму житті з’явилося значно більше якихось табуйованих місць, країн — це я бойкотую, туди я не їжджу. Усе стає дедалі складніше. З кожним роком, чим більше знаєш, тим більше намагаєшся виховати в собі певні речі. І це насправді стосується кожного — питання росту. Поки що Україна виділяється у світі лише окремими персоналіями, бо економічно вона не може стати рівноправним партнером основних держав. Але, можливо, у нас з’являються зуби — добре це чи погано… Нам бракує теоретичних точок у культурі, які збігаються зі світовою системою координат. В Україні є безліч цінних фахівців у кожній сфері, яких ніхто

не знає. У результаті виходить якийсь подвійний світ, де є український космос, український футбол, мистецтво — усе, що завгодно. Супервідкриття, але вони не вписуються в систему загальновизнаних досягнень. Якось я спілкувалася з людиною, яка навчалася за кордоном, і там абсолютно інші вчені відкрили те ж саме, що відкривали радянські вчені, про яких нам розповідали в школі. Це питання ідеології — як напишуть підручники для наших дітей. Не можу говорити ні про які шанси. Дуже хитро можна маніпулювати свідомістю людей. І пам’ять у нас у всіх коротка — забути і рухатися далі. Це і є найголовніший ворог — коротка пам’ять. Так мені здається. Я рік малювала руїни [проект «Стратиграфія». — Н. М.], мені це дуже подобалося, заспокоювало. Зараз я не буду поки що цим займатися. Немає іншого такого міста, де я так відчувала б кожен будинок, як у Києві. Це місто — я співпереживаю йому, живучи тут. Початкова ідея цієї серії — у поетиці руйнування, старовини, запустіння. Це просто одне з моїх романтичних захоплень. Мені здається, в Україні існували дуже сильні художники-романтики і романтична традиція. Якісь проекти для мене як монстри, як виклик, як невигойна рана. Іноді зробиш якусь важливу для тебе роботу, а потім тобі важко з цим жити. Хоч історія в нас і відсутня, а все ж є те, що «не вырубишь топором». А займатися живописом — це розкіш, поглинаючий процес, що вимагає віддачі. Це певний стан, перебуваючи в якому, звісно, важко одночасно бути ще й менеджером самому собі, незалежною «людиною-оркестром», якою доводиться бути сучасному художнику. Саме це заняття дійсно п’янке і захоплююче — як секс, можна сказати, але треба ще й думати головою. А взагалі я вважаю, що художнику треба більше думати і менше продукувати. Принаймні мені [посміхається. — Н. М.]. Записала Наталія Маценко

На Воровського, з серії «Стратиграфія», акварель, туш на папері, 35 x 27 см, 65

66

Без назви, із серії «Інерція очікування», олія на полотні, x см,

67

ОЛЕКСАНДР ГНИЛИЦЬКИЙ

Народився року в Харкові. Закінчив Харківське державне художнє училище і Національну академію образотворчого мистецтва та архітектури. Наприкінці х був активним учасником київського арт-сквоту «Паризька Комуна». Один із лідерів революційної течії українського сучасного мистецтва «Нова хвиля» (ті рр.). Як живописець працював в естетиці трансавангарду та гіперреалізму. У році разом із художницею Лесею Заяць заснував громадську організацію та мистецьке угруповання «Інституція нестабільних думок», в межах якої опановував нові для українського мистецтва форми медіа: відео, інсталяцію, перформанс тощо. Представляв Україну на й Венеційській бієнале. В році з нагоди річчя з дня народження Олександра Гнилицького Національний художній музей України присвятив художнику меморіальну виставку — «Гнилицький. Cadavre exquis». Роки життя – Вибрані виставки: «НезалежнIndependent» (, Мистецький Арсенал, Київ); «Українська Нова хвиля» (, НХМУ, Київ); «Restart» (, Морський Арт-термінал, Одеса, Україна); «Ідеальний вік» (, фестиваль Bloomsday’09, галерея «Колекція», Київ); «Скромність і жир» (, галерея «Колекція», Київ); «Новий український живопис» (, White Box Gallery, Нью-Йорк); «Postorange» (, Kusthalle, Відень); «Епоха романтизму» (, ЦБХ, Київ); «Donumenta» (, Регенсбург, Німеччина); «Нові напрямки» (, ЦБХ, Київ); «Погляди на Україну» (, Passage de Retz, Париж); «Ангели над Україною» (, Апостольська церква, Едінбург); «Діалог з Україною» (, Villa Stuck, Мюнхен, Німеччина).

Олександр Гнилицький — один з найяскравіших виразників «нової хви- фічної доби, Гнилицький робить наочною і правомірною ідею про те, як архалі» в сучасному українському живопису, яка про себе оголосила наприкінці їчні «медіа», зокрема камери-обскури, «магічні ліхтарі» тощо, можуть стах. Протягом усього свого творчого шляху, окрім головної для автора ти «новими медіа». Власне медійний вектор автор активно розвиває в дуеті ідеї — живопису, Гнилицький звертався хіба не до всіх, які лишень можуть з Лесею Заєць, представляючи «Інституцію нестабільних думок». У своїх проіснувати, видів, жанрів та технік, що ними оперує сучасна візуальна прак- грамних проектах, серед яких «Візуальний вініл», «Кімната», «Медіакомфорт», тика. Знімав відео, створював інсталяції, кінетичну скульптуру, анаморфо- дует віднаходить оригінальну технологію балансування між реальним і синзи, зоотропи, опуси у річищі парадоксального дизайну, показував діджей- тезованим світами. Свої дії художники переважно визначають як «кінематоські перформанси… Гнилицький був найменш передбачуваним художником графічну медитацію», через яку найбуденніша реальність несподівано може в українському арт-процесі, коли мінливий, ірраціональний спосіб існування постати у своєму психоделічному ракурсі. «Візуальний вініл» — це мультимепровокує невизначеність, розмитість характеристик. Звідси й стратегія його дійний перформанс з застосуванням аналогової анімації, ексклюзивна версія шляху, близька до абсурду неодадаїзму, — постійно мімікрувати, вислиза- поєднання танцювальної музики, відео, кінетичної скульптури, перетворення ти, перевтілюватись. Ще за трансавангардного періоду його життя зазна- діджейського сайту на специфічне художнє шоу. Це невибагливий, але ефекло кілька модифікацій: «кучерявий стиль», зелений «живопис хвиль», чор- тивний оптичний трюк, коли реальні речі оживають на очах у глядача, при но-біла гризайль, «дитячий дискурс»… цьому автори цілковито ігнорують будь-яку цифрову технологію. Після цього Гнилицький не побоявся зазіхнути на картиноцентризм украНа думку критика Володимира Левашова, цей перформанс — зразок дієїнської художньої свідомості. По здобутті Україною незалежності перші роки вої, реалізованої метафори. Тут «предмети ніби повторюють рух звукозніу її мистецтві, що активно оновлювалося, збіглися з повсюдною, яка доко- мача вініловою стежкою, аудіо перетворюється на відео, матерія оживає тилася й сюди, кризою живопису й переорієнтацією на інші медіуми, пов’я- “з духу музики”, аби злитися з нею у трьохвимірному кіно, — при цьому зані з простором і рухливим образом. Саме цей автор виявився серед пер- геть незрозуміло, що саме відрізняє оце так зване “кіно” від так званого ших українських художників, яке звернулися до відео. На початку ‑х він “життя”». Інсталяція «Кімната» — це аудіовізуальний медіаколаж нелінеарекранізував власну поему-акцію «Спляча красуня у скляній труні», де Мор- них історій-мініатюр з особливою хореографією світла й атмосферою профей, Ерос і Танатос злилися в якомусь декадансному таїнстві. У фільмі стору реального й примарного водночас. У проекті «Медіакомфорт» зви«Криві люстра», знятому спільно з Наталею Філоненко й Максимом Мамсіко- чайні речі, розташовані в одному залі, стають трансляторами візуальної вим, автори-режисери постають ще й в амплуа акторів. Тут відсутня яка-не- інформації, а тло ритмових змін занурює глядача у приємний транс. Образ будь жорстко окреслена ідея і мета. Перед глядачем — потік відеоімпрові- кімнати було покладено й в основу інсталяції го року для українзацій, сексуального галюцинозу на сюрреалистичний штиб, що вони викли- ського павільйону у Венеції. Ця кімната, яку вписано у історичний інтер’єр кані й координовані заданими модулями деформації, своєрідними оптич- венеціанського палаццо, — світ імітації, візуальних обманок. Потрапляюними фільтрами, роль яких тут виконують криві люстра з «кімнати сміху». чи у простір екранних проекцій і «плину речей», чи буде то тарілка а чи Принцип природної оптичної (а не електронної) проекції художник вико- диван, холодильник, радіоприймач а чи лампа, глядач мимохіть пережиристовує потім і в роботі «Сонячне місто». Воскрешаючи візіонерські тради- ває дивні метаморфози, перед ним виникають якісь інші, вже змінені — ції в дусі лондонського «Ейдофуззікону» XVIII-го ст. або протокінематогра- психоречі. Створюється цей світ за принципом медіагібридів. У кожному з об’єктів — різний підхід-співвідношення медіа з предметом-носієм, але мета експонування їх поруч у спільному просторі так само спільна: вкотре виявивши межі видів (живопис/медіа), стерти їх, розмити ці тонкі, щойно вони виникли, плівки ілюзій. Знову поставити питання — наскільки є тлінними й тілесними у порівнянні між собою різні носії інформації. Головне тут — не технічний аспект, а новий, котрий щойно виникає, незнайомий «агрегатний стан» і нові, незнайомі ритми: кожний предмет живе свій час і має свій пульс. «Механічний скелет, що пускає мильні бульбашки» (), «Покажи своє» (), «Страйкар в оренду» (), змішана техніка 68

Виставка «Гнилицький. Cadavre exquis», НХМУ, Київ,

Один із напрямків творчості Гнилицького — особливий різновид «муляжної» скульптури, створення неодадаїстських кінетичних об’єктів: «Механічний скелет, що пускає мильні бульбашки», «Могила для тамагочі», «Старенька-жебрачка», «Страйк шахтаря». Скульптурною механікою инсталяції «Покажи своє» автор викриває ідею інфантильного бажання як ще не сформованого відчуття і конфлікт між «мертвою» технологією та «анімованою» плоттю. Ця скульптура вперше була демонстрована на виставці «День у житті» в Лівадійському палаці в му році. Розміщена в одному з історичних кабінетів, вона привнесла туди геть несподівані змістові звучання. А для виставки «Симптоматична анонімність» у київському Центрі Сороса, роком раніше, Гнилицький спеціально створив процесуальний проект Growing art («Зростаюче мистецтво»): надворі під вікнами галереї потроху обростали зеленою травою ледь не в сюрреалистичний спосіб об’єкти на зразок ліжечка, керамічних фалосів або «краплин», завислих у повітрі… У «нульові» роки художник, крім роботи з медіа, з одного боку — віддає перевагу псевдонаративному живопису, перекодовуючи міфологеми й семантику персонажів культових мультфільмів, телесеріалів, казок і легенд (Чебурашка й Крокодил Гена, Штірліц та Мюллер, Фантомас, Дракула, Русалка…). В картині «Русалка», зображаючи сюжетну колізію, Гнилицький привносить нові ноти у класичний міф — русалка вочевидь прагне потрапити на якусь підводну дискотеку: її туди не пускають, і у рвучкому бажанні негайно стати людиною вона рішучим порухом розтинає надвоє свій плавець, забарвлюючи воду кров’ю. З іншого — «іконізує» різне побутове начиння — стакани, унітази, відкривачки, тенісні м’ячики, платівки, збільшуючи їх до небачених і нефункціональ-